Connect with us

З життя

Після 15 років шлюбу дружина зізналася, що дитина не від мене, але реакція сина довела мене до сліз…

Published

on

**Щоденник**

Мене звати Олексій, мені 48. Завжди вважав себе щасливою людиною. Була дружина — Мирослава, з якою ми прожили майже п’ятнадцять років. Пережили разом усе — і біду, і хвороби, і роки, коли грошей ледиве вистачало. Та ніщо не видавалося страшним, адже поруч була вона. І наш син — Юрко. Для мене він був усім. Я його виховував із перших днів, носив на руках, коли гарячка збивала з ніг, навчав їздити на ровері, провожав у садочок, потім до школи. Це був мій хлопчик, рідний.

А потім сталося те, що перевернуло моє життя догори дриґом.

Посварилися з Мирославою. Привід був дріб’язковий: непорозуміння, зайве слово, втома, яка накопичилася за роки. Та січа розгорілася несподівано. Я сказав щось різке, а вона у відповідь випалила:

— Та ти йому й не батько! Він тобі не син! Ніколи й не був!

Зціпило. Слова пройняли, ніж у серце. Спочатку навіть не зрозумів. У вухах дзвеніло, кров відлила. Дивився на неї й не вірив. У голові крутилося одне: «Невже?..»

Мира зрозумла, що перестаралася, та пізно. Відвернулася, сховавши обличчя в долоні. А тут — Юрко на порозі. Повернувся із школи раніше. На лихо, увійшов саме тоді, коли його мати вимовила жахливу правду.

Він усе чув.

Тішина заважчала. Ніхто не рухався. Повітря загусло, наче перед бурею. І раптом мій син промовив. Тихо, але твердо:

— Тату, навіть якщо ти не рідний, для мене ти — батько. І я тебе люблю.

Наче прокинувся. Подивився на нього — маленького, беззахисного, але такого сильного у своїй простоті. Очі наповнилися слізьми, але я не стримувався. Підійшов, обійняв Юрка, притиснув — а він у відповідь міцно схопив мене за плечі.

Не знаю, скільки ми так стояли. Знав одне: не віддам цього хлопця ніколи. І неважливо, чи він кровний. Я його виростив. Проводив у перший клас. Учив розуміти світ. Він — мій син. Крапка.

Пізніше поговорили з Мирославою. Виявилося, Юрко з’явився за кілька місяців до нашої зустрічі. Вона боялася сказати. Боялася, що піду. Але побачила, як я його полюбив, і вирішила: нехай краще мовчить.

Так, варто було сказати раніше. Та що вдієш.

Я не пішов. Ми лишилися разом. Не шукав біологічного батька, не розпитував. Бо я — його тато. Той, хто тримав за руку під час перших падінь. Хто сміявся з перших побід. Я був поруч. Не просто чоловік у цьому домі. Я був із ним усім серцем. І залишуся.

А Юрко… став ще ближчим. Іноді здається, що з того дня він — рідніший, ніж був.

Отак. Правда була гіркою, але любов виявилася сильнішою. І це — найголовніше.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

десять + сімнадцять =

Також цікаво:

З життя2 години ago

Сама серед близьких

Одинока серед своїх рідних – Мамо, ну що ти знову переймаєшся! – роздратовано кинула Марічка, навіть не підводячи голови від...

З життя4 години ago

Відгукнулась на пропозицію

**Щоденниковий запис** Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на...

З життя5 години ago

Знайшла себе серед незнайомців

Олена стояла біля вікна й дивилась, як її донька Соломія завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилася, переставляла сумки, щось...

З життя8 години ago

Кохання без обіймів

**Любовь без права на близькість** Квітневий дощ стукав у вікно, коли Олена Миколаївна підвелася зі свого кабінетного крісла. Білий халат...

З життя9 години ago

Три доби в очікуванні дзвінка

Три дні без дзвінка Валентина Миколаївна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка і поклала його...

З життя12 години ago

Непізнаний, але найближчий

**Чужий, але найближчий** — Галю Миколаївно, та ви що?! Так не можна! — голос Григорія Васильовича тремтів від обурення. —...

З життя15 години ago

Кохання на фоні ненависті

Кохання через ненависть Ганна Петрівна стояла біля вікна й дивилась, як її сусідка Оксана розвішує білизну у дворі. Кожен рух...

З життя18 години ago

Жінка без ідентичності

Давно це було, а досі згадується, як наче вчора… У передпокої Оксана підійшла до дзеркала, поправила коси, знову оглянула себе....