«Як свекруха перетворює вихідні на каторгу: «Ми не наймалися вам у працівники!»»

«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу

Якби мені хтось сказав рік тому, що мої рідкісні, довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, від якої болять м’язи, а сльози набігають на очі — я б не повірила. Але тепер це реальність. І все тому, що моя свекруха, шановна Людмила Степанівна, вирішила: якщо ми з Дмитром живемо у багатоповерхівці та не маємо свого городу, значить, у нас немає клопотів і в нас — море вільного часу. Отже, нас можна використовувати на всі сто.

Ми з Дмитром одружилися трохи більше року тому. Святкували скромно — грошей було обмаль, живемо у місті, де кожна копійка на вазі. Мої батьки допомогли з квартирою — придбали однушку в старому фонді. Квартира, звісно, була не в найкращому стані, тому ми одразу ж задумали ремонт. Не одразу, але з весни почали поволі: тут кран замінили, там шпалери переклеїли, на кухні лінолеум постелили. Грошей не вистачало, часу — тим більше.

А ось у батьків Дмитра — приватний будинок у селі: господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони в передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній особистий вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.

Та свекруха вирішила інакше. Щойно дізналася, що ми живемо «у теплі, без грядок і клопоту», одразу почала нас активно кличуть до себе. Спочатку — «просто в гості». А потім — що суботи та неділі, ніби за графіком: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Від самого порогу — у руки мітлу, мотику або відро. Посміхнися — і вперед, у город.

Спершу я думала — ну гаразд, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Дмитро теж намагався відговорити матір: мовляв, у нас ремонт, немає часу, робота важка. Але Людмила Степанівна вперта, як віслюк. «Ви в місті сидите — як пани. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Та що ви можете робити у тій своїй квартирі? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви повинні допомагати!»

Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилося, коли під час чергового візиту, щойно ми зайшли в будинок, свекруха сунула мені відро з водою і ганчірку: «Поки я варю борщ, ти помий увесь підлогу — від хати до льоху і назад. А Дмитру скажи, нехай іде дошки стругати — треба курника лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися, сказала, що втомилася після робочого тиденя. Але вона навіть слухала не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка посміла не підкоритись.

Коли ми виїхали у неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут — злягла. Довелося збрехати, що погано почуваюся. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише обраду й злість.

Найгірше те, що ми з Дмитром не раз говорили: у нас свої справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Та Людмила Степанівна все одно продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже три місяці не можете впоратися? Новий будинок, чи що, будуєте?»

Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо заявила: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Треба ж тобі навчитися і корови доїти, і капусту садити — ще знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині кипіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як надоїти корову чи чистити гній.

Дмитро намагався мене підтримати. Він сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер — лише під тиском. Телефонні дзвінки він почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я кожного разу ламаюся, не знаючи, що видумати, аби знову не їхати.

Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе, як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це справа добровільна. Що не можна перетворювати молоду родину на безоплатну робочу силу. І що якщо ми зараз дозволимо себе так використовувати — далі буде лише гірше.

Я так втомилася. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота у місті, з іншого — сільська каторга кожні вихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний з книжкою чи фільмом, а не в бруді з лопатою.

Я не знаю, що робити далі. Дмитро вже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мати припинить нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Може, і звучить жорстоко, але у нас своє життя, свої мрії, свої цілі. А ми не найА потім прокинулася — і згадала, що в нас із Дмитром немає ніякої свекрухи.