«Свекруха перетворює вихідні на каторгу: ми ж не наймалися їй у робітники!»

«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу

Якби мені хтось сказав рік тому, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, після якої болять усі м’язи й сльози навертаються на очі — не повірила б. Але зараз це реальність. Все через мою свекруху, шановну Людмилу Іванівну, яка вирішила, що раз ми з Максимом живемо у хрущовці й не маємо своєї грядки, то й турбот у нас немає, а вільного часу — як грязі. Отож — можна нас використовувати на повну.

Ми з Максимом одружилися трохи більше року тому. Зіграли скромне весілля — грошей багато не було, живемо у місті, де кожна копійка на вагу. Мої батьки допомогли з квартирою — купили нам однокімнатку в старомовному будинку. Звісно, стан її був далекий від ідеалу, тому ремонт ми планували з самого початку. Не одразу, але з весни почали поступово: там кран замінили, тут шпалери переклеїли, на кухні постелили лінолеум. Грошей не вистачало, часу — тим більше.

А ось у батьків Максима — приватний дім у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза й навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.

Однак свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми живемо «у теплі, без городів і клопотів», одразу ж почала нас активно до себе кликати. Спочатку — «просто в гості». А потім — щоразу у суботу й неділю, ніби за розкладом: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу ж у руки — швабру, мотику або відро. Посміхнися — і йди в город.

Спочатку я думала — ну добре, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, як зможемо. Максим теж намагався відмовити маму: мовляв, у нас ремонт, немає часу, робота важка. Але впертість Людмили Іванівни не має меж. «Ви у місті сидите — як королі. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Та чим ви там у тій хаті займаєтеся? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви повинні допомагати!»

Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все скінчилося, коли під час чергового приїзду, щойно ми зайшли в дім, свекруха сунула мені відро з водою й ганчірку: «Поки я варю борщ, ти помий увесь підлогу — до лазні й назад. А Максимові скажи, нехай іде дошки стругати — треба курника лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися — сказала, що втомилася після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка насмілилася не підкоритися.

Коли ми поїхали в неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут раптом захворіла. Довелося збрехати, що погано почуваюся. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише обраду й злість.

Найгірше те, що ми з Максимом не раз казали: у нас свої справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Але Людмила Іванівна все одно дзвонила щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже третій місяць не впораєтеся? Новий дім, чи що, будуєте?»

Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо сказала: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Треба ж тобі навчитися і коров доїти, і капусту садити — знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині клекотіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи чистити гной.

Максим намагався мене підтримати. Він сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер — лише через силу. Телефонні дзвінки вже почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я щосили намагаюся знайти виправдання, щоб не їхати знову.

Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це добровільна річ. Що не можна перетворювати молоду родину на безплатну робочу силу. І що якщо ми зараз дозволимо собою так користуватися — далі буде лише гірше.

Я так втомилася. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота в місті, з другого — сільська каторга щої вихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний з книжкою чи фільмом, а не в багсі з лопатою.

Не знаю, як бути далі. Максим уже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мати припиняє нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Може, це й звучить жорстоко, але в нас є своє життя, свої мрії, свої цілі. А ми не наймалисяІ коли врешті-решт ми сказали їй «достатньо», у відповідь почули лише обурене: «Та я ж для вас стараюся!».