«Я не збираюся стати прислугою для чужих, навіть якщо вони мають моє прізвище»

**Щоденник**

Вечір після важкої зміни в аптеці я ледве пересувала ногами, мріяючи лише про гарячий душ, м’яку піжаму та чашку чаю в тиші. Та не встигла навіть переодягнуся, як дзвінок від чоловіка перервав мою відпустку. Я підняла трубку, і голос Тараса, спокійний і без тіні вагань, повідомив:

— Готуйся, Оленко, сьогодні в нас гості. Сашко приїхала — трохи погостить!

Все всередині перевернулося. Це навіть не прохання, не обговорення, а просто констатація: «Твоє вже не твоє». Я мовчала. Яка Сашко? Чому ніхто не попередив? Ах так, його молодша сестра, яку я в житті не бачила й з якою навіть не листувалася. Чула лише кілька історій — дівчина з глушини Чернігівщини, навчається у десятому класі, нібито спокійна та господарна, мовляв, у селі всіх змалку привчають до праці. Але одне — слухати про людину, а зовсім інше — коли вона вривається у твоє життя без попередження.

Тарас, ніби ні в чому не бувало, балакав із нею на кухні, коли я зайшла додому. За столом вони вже чаювали, а Сашко почувалася так, наче не в гостях, а вдома. Після вечері вона з цікавістю оглядала квартиру — заходила у кожну кімнату, як у музей, і зупинилася біля нашої спальні, яка їй особливо сподобалася. Того ж вечора влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику, навіть приміряла кілька моїх прикрас. Я змертвіла на місці.

— Сашко, вибач, але це моя особиста територія. Ти зайшла без дозволу й ще й чіпаєш мої речі. Мені це неприємно, — спокійно, але рішуче сказала я.

Вона похилила голову, захлипала:
— Я не знала, що ви так реагуватимете… Просто хотіла подивитися, як ви живете.

Я мовчки пішла у душ. Збиралася лягти спати, як раптом зрозуміла, що в домі не лишилося жодного чаю — мабуть, вони з Тарасом все випили. Залишилася без чаю, без спокою й — головне — без розуміння. А перед сном чоловік додав:

— Подумай, як ми вихідними Сашко розважатимемо. Їй же самій буде нудно!

Я ледь стрималася. З якої речі я маю змінювати плани заради дівчини, яку бачу вперше? У суботу в мене була зустріч з подругою, яку не бачила майже рік. Планували шопінг, обід, прогулянку. І що тепер — скасувати все заради приїжджої підлітки, яку навіть мати не супроводила?

Наступного ранку, коли я ще думала про сніданок, Сашко вже була нафарбована, у джинсах з блискітками й стояла біля дверей з телефоном.

— Ну що, ідемо? Хочу у торговий центр, а потім, може, у кафе?

Я подивилася на неї й спокійно відповіла:

— Знаєш, у тебе є телефон із навігатором. Ось запасний ключ — гуляй, куди хочеш. А мене, будь ласка, не займай.

— Що?! — вона роззявила рота. — Я розраховувала на вас із братом! У мене ж грошей нема — мама не дала…

— Прогулятися містом можна й без коштів. А якщо зголоднієш — холодильник знаєш де.

Мовчання. Вона сіла на кухні, ніби образилася на весь світ. А я зібралася й поїхала до торгового центру. Просто тому, що більше не хотіла почуватися чужою у власній оселі.

До вечора з’їхалася вся родина. Я спершу не зрозуміла, навіщо, доки не почався спільний допит: чому образила бідну дитину, чому не дала грошей, чому взагалі поводжуся егоїстично. Ніхто навіть слова не дав вставити. Усі кричали. Сашко сиділа в кутку, граючи роль жертви, ніби я її принизила.

Я вислухала всіх, а потім сказала:

— Я не служка. Я нікому нічого не винна. Сашко — не моя родина. Я її не запрошувала. Грошей, які заробляю, мені й так ледве вистачає. Якщо вам шкода племінниці — зберіться всією родиною та забезпечте їй розваги.

Тарас мовчав. Лише пізнього вечора, коли всі розійшлися, він тихо промовив:

— Ти права… Просто я не хотів сварки з рідними.

Ось і вся історія. Я не егоїстка. Я просто людина, яка хоче поваги. І якщо хтось вважає, що «рідня» — це автоматичний дозвіл на халяву й обслуговування, нехай спершу подивиться у дзеркало й задумається, наскільки пристойно вриватися у чуже життя без запрошення.