Небажана дитина, яка об’єднала нашу родину

Наша родина ніколи не знала достатку. Я добре пам’ятаю, як мама тішилася, коли знайомі приносили дитячий одяг. Спочатку його носила я, потім — молодша сестра, Тетяна. Нові речі були рідкістю, і кожна така обнова ставала для нас із сестрою справжнім святом. Мама тримала невеличкий кіоск на базарі, який приносив мізерний прибуток, і їй постійно доводилося стикатися з перевірками — від санстанції до податкової.

Окрім офіційних ревізорів, по базару бродили й «охоронці», що вимагали «данину». З ними допомагав розбиратися тато, буквально і фігурально. Він служив у міліції й умів поставити на місце місцевих хапуг, проводячи з ними «виховні» бесіди. Його пробували підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, які перетворилися на «куплених погонів».

Зарплата батька не дуже наповнювала сімейний бюджет. До того ж, його графік був нестабільним: він міг зірватися посеред ночі на виклик або приходив додому пізно, втомлений і мовчазний.

Ми з сестрою росли самостійними. Я, як старша, рано навчилася готувати, вести господарство й доглядати за Тетяною, щоб полегшити мамі життя, дати їй трохи відпочинку після важких днів.

Пам’ятаю той вечір, коли мама за вечерею оголосила несподівану новину:

— Сьогодні гарно торгувалося, вдалося трохи відкласти. Готуйтеся, доньки, поїдемо на море, відпочинемо тиждень. Василю, спробуй вибити собі відпустку, хоч на кілька днів!

Тато здивовано підніс брови:

— Начальство не схвалить, доведеться викручуватися…

Тоді я не розуміла, що значить «викручуватися», але це слово здалося мені таємничим і важливим.

Все вийшло. Ми всією родиною поїхали до моря. Це було справжнє щастя: ні тато, ні мама нікуди не поспішали, ми цілими днями грілися на піску, купалися, ходили в цирк. З Тетяною ми об’їдалися морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялися й кликали нас солодійками. Повернувшись додому з радістю, ми поступово звикли до звичного ритму. Але через місяць батьки почали сваритися.

Вони сперечалися кожен день. Тато кричав, що мама робить помилку, якщо збирається вчинити те, що задумала. Мама виправдовувалася, але не погоджувалася з ним, бо він наполягав «вирішити питання» у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що вони говорять, але, підслуховуючи їхні розмови вночі, зрозуміла: мама вагітна. Батько не хотів третьої дитини й наполягав на аборті, уникаючи цього слова, але суть була зрозуміла.

Мама ходила сумною, часто плакала. Залишити роботу на базарі було неможливо, і вона продовжувала працювати.

Незабаром до нас почала часто приходити бабуся, татова мати. Вона теж переконувала маму «одуматися» і позбутися дитини. Після її візитів мама особливо засмучувалася. Одного разу я підійшла до неї, обійняла й сказала, що все знаю й дуже хочу братика чи сестричку. Пообіцяла допомагати у всьому й не просити іграшок чи нових речей. Тетяна приєдналася до мене. Мама обняла нас і заплакала, але тепер це були сльози полегшення:

— Мої хороші, що б я без вас робила?

З того дня мама стала впевненішою. Батько, бачачи, що час іде, а мама не збирається переривати вагітність, часто лаявся й почав приходити додому п’яним.

У такі дні мама спала в нашій кімнаті: з Тетяною на моєму ліжку, а я перелазила на її.

Настав день, коли маму відвезли до пологового. Батько був на роботі. Коли її забирали, вона потрощила нас по головах:

— Ну, доньки, їду по вашого братика!

За кілька годин прийшов тато. Дізнавшись, що мама в пологовому, він викликав таксі й поїхав до неї. Повернувся під ранок, стомлений, але з посмішкою:

— Дівчатка, у нас син! За кілька днів мама з Ярославом будуть вдома!

Ми з Тетяною закричали «ура!», радіючи й братикові, і тому, що тато так змінився. Ярослав справді примирив батьків, розтанула й бабуся. Ми всією родиною забирали малого з пологового, і було видно, що він став нашою часткою щастя.