Ти розлучниця!” — невістка звинуватила мене в недосконаному гріху

“Ти розлучниця!” — сказала мені невістка прямо в очі, звинувативши у тому, чого я не робила.

— Уявите? Вона витріщила на мене очі й заявила, що я мрію зруйнувати їхній шлюб, — розповідає Надія Миколаївна, літня жінка з інтелігентним виглядом, але з відтінком втоми в голосі. — Без сорому, без вагань, ніби в неї совість відсутня. А я ж лише… хотіла якнайкраще.

Все почалося два роки тому, коли її синові, 27-річному Олегові, стало важко. Тоді він щойно одружився з дівчиною з глушини — Мариною. Молоді мешкали в орендованій хаті під Броварами, спокійно жили, навіть намагались відкладати на власну однушку. Та криза не обійшла їх: Олега звільнили, і платити за житло стало неможливо. Тож Надія Миколаївна — жінка з великою душею — запропонувала переїхати до неї, в її трикімнатну у Любечі.

— Без мене вони б під мостом опинилися, — каже вона з гіркотою. — А я їх прихистила. Рідних не кидаю.

Спочатку було терпимо. Але дуже швидко почалося те, до чого Надія Миколаївна не була готова. Як виявилося, Марина не вміла господарювати. Після неї лишались купи волосся у ванній, незастелене ліжко, брудний посуд у мийці. Мила вона його лише тоді, коли вже не було з чого їсти — і то тільки для себе.

— Могла зварити собі яєчню, поїсти — і залишити сковорідку як є. Ніякої поваги. А якщо я щось промовлю — одразу сльози, ніби я її принижую. А я ж лише хотіла, щоб вона зрозуміла — це не готель, це мій дім.

Вона згадує, як намагалась знайти спільну мову: говорила лагідно, пропонувала допомогу. Та у відповідь — лише злі погляди й докори. Марина вважала, що якщо їх запросили — то тепер «господиня» має терпіти.

— Дійшло до того, що я перестала запрошувати гостей. Приїхала рідна сестра, побачила наш хаос і важко зітхнула. Мені було так соромно! Усе життя жила в порядку, а тут — немов на смітнику.

Син, за словами Надії Миколаївни, намагався не втручатися. Мовляв, «не втручайтесь, самі розберемось». Але одного разу вона не витримала і поставила умову: або він поговорить із дружиною, або їм доведеться з’їжджати. Розмова відбулась — і Марина почала прибирати. Неідеально, але хоч щось.

Однак спокій тривав недовго. Сварки стали частими: Марина кричала, що «не наймалась прибирати» і «не буде жити за чужими правилами». А коли Олег намагався її втихомирити, вона лаялась, звинувачувала його в підлабузництві й кидалася посудом.

Через кілька місяців вони з’їхали. Повернулись в орендовану хату, взяли кредит. А Надія Миколаївна залишилася вдома — вперше за довгий час.

— Я тоді сіла на диван і просто зітхнула. Вимила хату до блиску, відчинила вікно — і насолоджувалась тишею. Знаєте, я не зла, але відчула полегшення. Ніхто не смітить, ніхто не грубить. Мій дім знову став моїм.

Та спокій тривав недовго. Через тиждень Марина подзвонила. Здавалося б, щоб подякувати або вибачитись. Але ні. Вона дзвонила звинувачувати.

— Ти, — говорила вона, — погано виховала сина. Він занадто слухається мами, порівнює мене з тобою. Ти винна, що в нас немає родини! Ти хочеш, щоб ми розлучились!

Ці слова вдарили Надію Миколаївну, ніби по лицю.

— Я й слова не знала, що відповісти. Здавалося, я вже зробила все можливе. Не втручалась, терпіла. І ось тепер я — «розлучниця»?

Марина розповіла, що Олег часто ставить її у приклад: «Ось мама так робить», «В мами завжди чисто». А її це бісить, вона вважає це нав’язуванням і маніпуляцією.

— Ну й що тут поганого? Якщо я живу в порядку, вмію господарювати, і син це помічає — це привід на мене злитись?

З того дня Надія Миколаївна вирішила припинити спілкування з невісткою.

— Я стільки сил віддала. Хотіла допомогти. А в підсумку — ворог номер один. Нехай живе, як знає. Зла я не тримаю. Але й терпіти більше не буду.

Вона говорить це спокійно. Але в голосі відчувається втома — глибока, накопичена роками. Втома жінки, яка хотіла лише допомогти, але опинилася крайньою.

— А син? — питаю я. — Він спілкується?

— Так. Але тепер — лише по справі. Приходить, допомагає. Але я відчуваю: тримається осторонь. Мабуть, боїться знову опинитись між двох вогнів.

Надія Миколаївна дивиться у вікно, за яким спускається вечір.

— А я ж хотіла лише тепла. Тепла й поваги. Хіба це так багато?