– Рідні голодують, а ти квартири купуєш! – кричала мати

«Рідні ж голодують, а ти собі квартири купуєш!» – вигукнула мати, обличчя її перекривилося від болю.

«Олені й Марійці дістануться двокімнатні, а Андрію – трьохкімнатна. Адже він обіцяв піклуватися про нас у старості», – промовив Ярослав Миколайович, дивлячись у вікно, де тихо падав сніг.

Ірина Василівна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. З пожовклих знімків на неї дивилися сміючіся діти: Оленка з косичками, Андрійко у джинсах з діркою й маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.

Ярослав підійшов, сів поруч, поклав долоню на її руку: «Все чесно. Як по совісті».

Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Ярослава Миколайовича не стало – він непомітно пішов уві сні. Просто не прокинувся.

Олена дізналася про батькову смерть, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила, голос її тремтів:
«Оленко… Тата вже немає…»

Все навколо зупинилося. Як немає? Адже нещодавно святкували його день народження…

На похоронах Олена трималася. Допомагала матері, пригортала Марійку, намагалася привести до тями Андрія, який ходив із порожнім поглядом. Після похорон вона взяла все на себе – продукти, рахунки, візити до матері.

«Андрію, скільки можна лежати? Тобі ж уже 25!» – не витримувала Олена.
«Відчепись. Не вчи мене жити», – бурчав брат.

«Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?»
«Це моя справа», – відвертався він до стіни.

Мати мовчала. Для неї Андрій завжди лишався «хлопчиком».

Через півроку Ірина Василівна раптово покликала Олену на розмову.
«В Андрія проблеми… Вліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.»

«Які ще квартири?! Тато їх для нас із Марійкою збирав!»
«А що? Вони записані на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Андрій скоро одружується.»

«Мамо… ти серйозно?»
«Рішення прийнято», – різко відповіла мати.

Олена пішла в нікуди. Дощ, калюжі, опале листя… Сіла на лавку. Подруга Наталя прихистила її на час. Оленка жила з коробками, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як сусідські коти дряпають у двері чи як серед ночі реве ліфт.

Тим часом мати дзвонила:
«Андрій без роботи. Їсти нічого. Допоможи.»
«Я не можу! В мене ж іпотека, мамо!»
«Квартири купуєш, а рідні голодують?!» – вила вона.

Якось прийшла Марійка. Заплакана.
«Мама хоче, щоб я кинула навчання й пішла працювати. Я так не можу.»
«Переїжджай до мене», – сказала Олена.

Зняли однокімнатну. Марійка закінчила навчання. Потім вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.

Мати на весіллі не з’явилася.

А потім знову дзвінки:
«Андрій чекає дитину. Їм важко. Віддам йому пенсію, можна я переїду до тебе?»
«Ні, мамо. Я більше не братиму участі в цьому.»
«Значить, матір – на вулицю?!» – кричала вона.

Олена змінила номер. Новий дала тільки Марійці.

Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. А потім – новина:
«Я вагітна!»

Незабаром народився хлопчик – назвали Ярославом, на честь діда.

Одного разу Олена отримала лист. Почерк – мамин.
«Пробач мене… Я помилилася. Вітя працює. У мене онука. І ти мала рацію. Всіх дітей треба любити однаково.»

Олена витерла сльози. Потім сіла за стіл.
«Я напишу їй, – сказала вона Марійці. – Нехай знає: я не злосчу.»