З життя
Сватья віддалилася від світу: тепер вона “без сім’ї
Я завжди думала, що чим більше в родині коренів, тим міцніше дерево. Родичі, навіть нові, навіть не завжди близькі — це все одно люди, яких доля звела в одне русло. Ми з чоловіком намагалися будувати відносини з усіма: і з батьками зятя, і з далекими родичами. Особливо після того, як наша старша донька Марія вийшла за між. Таки діти об’єднують. Ми раділи, що їй дістався хороший хлопець — Андрій, з виду спокійний, з характером, але не грубий. Живуть поки що в орендованій квартирі у Львові, а ми допомагаємо по трохи зібрати на своє житло. Важко, звичайно, але хоча б якось. Нам і самим не з неба все падало.
З матір’ю Андрія, Надією Петрівною, спочатку було все добре. Живе вона в Тернополі, далеко від нас, тому спілкувалися переважно по телефону, рідко бачилися. Розмовляли поважно, на рівних, ніби все йшло своєю чергою. Але перед Новим роком щось зламалося. Причому не з нашого боку.
Напередодні свят я подзвонила Марійці — просто так, від душі:
— Донечко, привет! А ви з Андрієм уже думали, де Новий рік зустрічатимете?
— Ой, мамо, ще не вирішили…
— А давайте до нас! У нас хата велика, кімнат багато, гостей любимо, тато вже гірлянди на двір повісив. Ялинка стоїть, караоке готуємо. І Надію Петрівну кличте — тато підвезе, потім відвезете. Хай у нас святкує, що їй одній сидіти?
Марія сказала, що порадиться з чоловіком і передзвонить. Ввечері відповіла, що вони приїдуть, а його мати — ні. Мовляв, вона або до друзів, або вдома лишиться. У неє, каже, традиція — тихо зустрічати Новий рік, без галасу. Мені стало ніяково. Невже ж важко один раз провести свято з дітьми, побути в колі нової родини? Я ж нічого поганого не пропонувала — тільки добро. Вирішила подзвонити свасі особисто.
— Надю, ну та годі! Самій вдома сидіти — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, як гостя приймемо, окрему кімнату приготовлю, можеш своїх друзів запросити, якщо хочеш. А у нас — шашлик у дворі, салют, пісні. Усе буде весело, по-родинному!
Але вона якось мляво відмахувалася:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо вони запросять — піду. Не запросять — телевізор, плед і спати… З віком, знаєш, гамір не до вподоби.
Я не наполягала. Подумала: «Ну, може, справді їй не хочеться». Але вже наступного дня мені телефонує Марія. Голос у доньки збентежений, ледь не плаче:
— Мамо, свекруха образилася… Каже, що ми її зрадили. Що я «сина від матері відриваю», що він мав зустрічати Новий рік з нею. Вона пропонувала у себе — у своїй двокімнатній квартирі… Уявляєш?
Я оніміла. Ми, виходить, зрадники, тому що запросили дітей зустріти свято у просторій хаті, де місця вистачить усім? У нас п’ять вільних кімнат, велика зала, кухня, двір, де можна й багаття розвести, і м’ясо спекти, і пограти, і повеселитися. А в неї — тісна «двушка», де, вибачте, максимум пара гостей, і то ледве вмістяться. Навіть якби ми всі туди набилися — то й що? Посиділи б годину, подивилися «Шалену свічку», та й по машинах? А Новий рік — ж про душу, про радість, про єднання.
І ось що вона сказала наприкінці, прямо дітям у вічі:
— Коли в мене тепер нема родини, я піду до друзів.
А ще додала, що від неї тепер не варто чекати допомоги на квартиру. Грошей, мовляв, нема.
Ми з чоловіком переглянулися. Він лише хмикнув:
— Та й не треба. Ми й не розраховували.
Знаєте, у житті завжди є такі люди — вони ображаються, навіть якщо їх просто запросили з добром. Бо для них доброта — це слабкість, а будь-яке рішення, що не збігається з їхніми планами — зрада. Людмила Петрівна виявилася саме такою. Сама пішла, сама образилася, сама ж і дверми гримнула. Сказати, що нам не шкода — збрешу. Шкода, що людина, яка могла б стати рідною, обрала самотність і докори. Але, як кажуть, переживемо.
А діти — зустрінуть Новий рік з тими, хто їх любить. А не з тими, хто тримає за горло почуттям провини.
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...