Connect with us

З життя

Родичка затаїла образу і відійшла в тінь: тепер вона “без сім’ї

Published

on

Я завжди вірила, що чим глибше коріння роду, тим міцніше дерево. Родичі — навіть нові, навіть не найближчі — це все одно люди, яких доля звела в одне русло. Ми з чоловіком – Олексієм Григоровичем – намагалися підтримувати стосунки з усіма: і з батьками зятя, і з далекими тітками-вуйками. Особливо після того, як наша старша донька Соломія вийшла заміж. Таки діти — це міцний ґудзик. Раділи, що їй трапився гарний хлопець — Орест, спокійний, з характером, але без грубості. Живуть поки що в орендованій квартирі у Тернополі, а ми по троху допомагаємо зібрати на власне. Важко, звісно, але якось живемо. Нам і самим ніхто золоті гори не сипле.

З матір’ю Ореста, Світланою Дмитрівною, спочатку все було добре. Живе вона у Бродах, далеко від нас, тому спілкувалися переважно по телефону, іноді бачилися. Розмова йшла на рівних, у взаємній повазі, здавалося — все гладенько. Але перед самими Новим роком щось пішло не так. І не з нашої сторони.

Напередодні свят я дзвоню Соломії — просто так, від душі:
— Донечко, привіт! Ви вже гадали, де зустрічатимемо Новий рік?
— Ой, мамо, ще не вирішили…
— Та давай до нас! У нас хата простора, кімнат багато, гості завжди жваві, тато вже гірлянди на подвір’я повісив. Ялинка чекає, караоке на підхваті. І Світлану Дмитрівну запроси — тато за неї заїде, потім відвезе. Хай у нас побавить свято, що їй самій сидіти?

Соломія обіцяла порадитися з чоловіком і передзвонити. Ввечері сказала, що вони приїдуть, а от його мати — ні. Мовляв, або до друзів, або вдома. У неї, каже, традиція — зустрічати Новий рік тихо, без галасу. Мені якось не по собі стало. Невже ж важко один раз побути з дітьми, в колі родини? Я ж нічого поганого не пропонувала — саме добро. Вирішила подзвонити свасі особисто.

— Світлано, ну що ти? Самотньо ж вдома! Приїжджай до нас, чесне слово, як гостю окрему кімнату приготую, можеш своїх друзів захопити, якщо схочеш. А у нас — шашлик у дворі, салют, пісні. Все буде весело, без напруги!

А вона мов вода:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо запросять — піду. Ні — телевізор, плед і спати… З віком, знаєш, галас не для радості.

Я не наполягала. Подумала: «Може, й справді не хоче». Але вже наступного дня дзвонить Соломія. Голос у доньки тремтить, майже до сліз:
— Мамо, свекруха образилась… Каже, що ми її зрадили. Що я «відбираю у неї сина», що він мав зустрічати Новий рік з нею. Вона пропонувала святкувати у неї — у своїй двокімнатній квартирці… Уявляєш?

Я оніміла. То ми вийшли зрадники, тому що запросили дітей у просторий дім, де місця вистачить усім? У нас – п’ять вільних кімнат, велика зала, кухня, подвір’я, де можна й багаття розвести, і м’ясо спекти, і повеселитися. А в неї – тісна «двушка», де, вибачте, двоє гостей — вже тісно. Навіть якби ми всі туди влізли — і що? Посиділи б годину, подивилися «Шалену ярмарку», та й роз’їхалися? А Новий рік — це ж про теплоту, про радість, про єдність.

А потім вона випалила дітям у вічі:
— Раз у мене тепер немає родини, то я піду до друзів.
А ще додала, що відтепер може забути про її допомогу з квартирою. Грошей, мовляв, не має.

Ми з Олексієм переглянулися. Він тільки похитів головою:
— Та й не треба. Ми й не розраховували.

Знаєте, завжди знайдуться такі люди — вони ображаться, навіть якщо їх просто запросили з добрим серцем. Бо для них доброта — це слабкість, а будь-який інший сценарій — зрада. Світлана Дмитрівна виявилася саме такою. Сама пішла, сама надулась, сама двері гримкнула. Сказати, що нам не шкода — брехня. Шкода, що людина, яка могла б стати рідною, обрала самотність і докори. Але, як кажуть, переживемо.

А діти зустрінуть Новий рік з тими, хто їх любить. А не з тими, хто тримає за горло почуттям провини.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

один × чотири =

Також цікаво:

З життя1 хвилина ago

Загадка ранкового сніданку: доброта сусідів

**Таємниця ранкового сніданку: доброта сусідів** Життя самотнього батька – це нескінченний вир турбот та емоцій. Мої дві донечки, п’ятирічна Оля...

З життя11 хвилин ago

Відтоді діти дзвонять щодня, але я відчуваю: їх цікавить не турбота, а спадок

Надія Іванівна стояла біля вікна, споглядаючи на похмурий зимовий дворик. У квартирі панувала тиша, лише годинник не поспіша відлікував секунди....

З життя50 хвилин ago

Таємниця ранкового сніданку: сусідська доброта

Таємниця ранкового сніданку: доброта сусідів Життя самотнього батька – це безкінечний вир клопотів та емоцій. Мої дві донечки, п’ятирічна Оленка...

З життя54 хвилини ago

Глузування над дівчинкою: доленосна зустріч

**Сміх над бідною дівчинкою: доленосна зустріч** На пишній вечірці в одному з заможних будинків підкиївського селища Надія і її донька...

З життя1 годину ago

Відтоді діти телефонують щодня, але відчуваю: справа не в турботі, а в спадщині

З тих пір діти дзвонять мені кожного дня, але я відчуваю: справа не в турботі, а в спадщині. Ганна Іванівна...

З життя1 годину ago

Зрада чоловіка: таємниця, розкрита братом

Оксана мчала вулицями бурхливого Львова до своєї другої квартири, стискаючи кермо аж до болю в пальцях. Її серце билося від...

З життя2 години ago

Повернення з минулого: зрада і прощення

**Повернення з минулого: зрада й прощення** Я збирала валізи, готуючись до переїзду до свого коханого, коли різкий стук у двері...

З життя2 години ago

Зрада за весільним столом

**Щоденник: Зрада під весільним столом** Олена Петрівна нервово постукала у двері сина та невістки. В її серці плескалася радість —...