З життя
«Свекруха дізналася про донорство онука і відвернулася від нашої родини»
Якби мені хтось сказав, що одне слово може перекреслити все: кохання, турботу, плани на майбутнє й роки близькості — я б не повірила. А тепер живу з цією правдою кожен день. Не як зі сповіддю, а як з відкритою раною, що не загоюється. Бо в цій історії була дитина. Наш син. Її онук. Якого вона любила до самозабуття — аж до тієї миті, поки не дізналася, що він не «рідний за кров’ю».
Коли ми з Олесем одружилися, мені було двадцять три, йому — двадцять п’ять. Молоді, веселі, сповнені надій. Мріяли про сім’ю, про дітей. Хотіли трьох. Не відкладали, хоч і жили тоді в орендованій квартирі у Вінниці, з копійками за душею, з постійною економиєю та рідкісними «святами» у вигляді доставки піци раз на місяць. Але ми були щасливі. Щиро.
Місяць, два, півроку — і все марно. Почали обстежуватися. Моє здоров’я виявилося ідеальним, а в Олеся… вирок. Повна безплідність. Ми обійшли кілька клінік, навіть з’їздили до київського центру репродукції. Скрізь — одне й те саме. Він замкнувся. Пропонував розлучення. Казав: «Навіщо я тобі такий?» Я відмахувалася. Я вибирала не батька своїх майбутніх дітей — я вибирала чоловіка, людину, з якою хотіла йти по життю. Ми ухвалили рішення: дитина буде від донора.
Це був непростий шлях. Та завдяки тактовності лікарів у донорському центрі — ми пройшли його спокійно. Без болю. Нам показали анкети донорів, я запропонувала Олесю самому обрати, і він вибрав того, хто був дуже схожий на нього — зріст, волосся, колір очей. Я жодного разу не сумнівалася в своєму рішенні.
Свекруха, Надія Степанівна, з самого початку була активною учасницею. Щомісяця питала: «Ну що, Марічко, коли вже?» Раділа разом із нами, коли дізналася про вагітність. Влаштувала бенкет, обіймала мене, як рідну. Усю вагітність годувала пиріжками, плела панчошки, давала поради, навіть у черзі до жіночої консультації стояла зі мною. Я, признатися, тоді почала до неї відтавати. Вірила, що нам пощастило з нею.
Коли народився наш син — Олесь, на честь батька — свекруха мало з розуму не зійшла від щастя. З першої хвилини стала бабусею на повну ставку. Коляски, пелюшки, іграшки — усе. Навіть конфлікт із моєю мамою стався: не поділили, хто першим візьме на ручки онука. Але після шампанського посміялися, обнялися. Усе було, як у кіно.
Те, що Олесик був від донора, знали лише ми з чоловіком. Але він був копія батька — і зовні, і в міміці. Свекруха казала: «Олесю, та ти ж його двійник!» Чоловік у такі моменти і мовчки ківав, а я щоразу запитувала:
— Може, розкажемо?
Він — «не зараз». Соромився. Боявся, що не зрозуміють.
Час минав. Син ріс, свекруха продовжувала носити йому іграшки, балувати, щоразу казати: «У мене онук поки що один, тож не жалійте — будуть і машинки, і літачки!» Але це її «поки що» мене все частіше лякало.
І одного разу, коли Олесикові виповнилося два роки, вона все частіше почала заводити розмови про другу дитину.
— Ну коли ви Олесикові сестричку подаруєте? Або братика? Йому ж буде веселіше! А ну ж бо, Марійко, я на Новий рік подарю йому піжамку, а ти — братика! — реготала вона, але я бачила — говорила серйозно.
Я стримувалася. До останнього. і от, одного дня, коли вона вчергове прийшла «на чай» з новим плюшевим ведмедиком і пропозицією «швидше народжувати», я не витримала.
— Надіє Степанівно… Наш син народився від донора. Олесь безплідний. І другої дитини у нас не буде.
Тиша. Обличчя свекрухи ніби закам’яніло. Очі стали скляними. Вона мовчки подивилася на мене, на сина, який підбіг, потягнув її за руку, і… відсторонилася. Без слів. Без пояснень. Просто… відійшла. І пішла, не попрощавшись.
Я розповіла все чоловікові. Він лише зітхнув:
— Тепер почнеться…
Минув тиждень. Свекруха не дзвонила. Не писала. На дзвінки не відповідала. Чоловік поїхав до неї — повернувся прибитий. Вона говорила про все: про погоду, про здоров’я, про серіали, але не запитала ані слова про Олесика. Ніби його більше не існувало. А через місяць ми дізналися: вона оформила дарчу на свою квартиру. Не на онука. На племінницю. Хоч ще півроку тому запевняла: «Олесикові все! Нехай буде майбутнє у дитини!»
Олесик недавно відсвяткував три роки. Надія Степанівна не прийшла. Не подзвонила. Я ледве стримала сльози, коли сун запитав:
— Мамо, а баба Надя мене забула?
Я не знала, що відповісти. І не знаю, що буде далі. Чоловік звинувачує мене, що я відкрила правду. Але я не могла більше жити в цій напрузі. Мовчати, коли на мене тиснуть запитаннями. Ховати правду, ніби щось ганебне.
Сподіваюся лише на одне: що любов до онука, хоч і «не за кров’ю», таки сильніша за гордість. Що колись вона повернеться. Постукає. ОбіВона таки прийде, коли зрозуміє, що любов не рахує гени — вона рахує серця.
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...