«Сестра чоловіка закохалась — а ми знову відповідаємо за її дитину»

10 липня

Сьогодні приїхала з дачі — а в моїй оселі вже новий порядок. Замість тиші — сміх, замість затишку — розвішані сукні, косметичні баночки, чужі капці в коридорі. На кухні сидить шістнадцятирічна небога мого чоловіка, Соломія. Як у себе. Чоловік виглядає провинитим, одразу пояснює:

— Вибач, кохана… Не хотів тебе турбувати.

Я відразу зрозуміла. Донька його сестри Олени в нас не вперше — завжди, коли у тієї знаходиться «коханий» чи «терміновий від’їзд», Соломія опиняється в нас. Раніше це були дні-два. А тепер… Вона залишилася з моменту нашого від’їзду і, здається, не збирається повертатися.

Уявіть: двокімнатна квартира в Деснянському районі Києва, п’ятеро — ми з чоловіком, два сини-непосиди і шістнадцятирічна дівчина, не дитина, але ще й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, спальня — трохи більше. Перебитися можна, але жити так — катування.

У ванній — її білизна: мережива, тонкі бретельки. Мої хлопці вже помічають дівчат, і я не хочу, щоб їхнє перше зацікавлення почалося з цього. Сказала чемно — Соломія все прибрала, навіть вибачилася. Вона хороша дівчина: допомагає, чемна. Але це доки ти розумієш, що це — тимчасово. А зараз… термін невідомий.

— Сергію, вона встигне до школи? Чи будемо зустрічати новий навчальний рік із «квартиранткою»?

Він тільки знизав плечима:

— Не знаю… Олена мовчить.

Ось і відповідь. Її матір віддала доньку нам, а сама — у нових стосунках. Що їсть Соломія, де гуляє — не цікаво. А ми? Мусимо викручуватися, щоб не образити, не вигнати, не дати їй відчути себе зайвою.

Спробувала подзвонити Олені — вона скинула трубку. Більше не бере. Їхати до неї? Вона на іншому кінці міста, і, певно, двері не відкриє.

— Сергію, домовляйся із сестрою, — сказала я. — Мене вона слухати не хоче.

Він похилив голову:

— І мене теж… Але куди діти Соломію? Ми ж не виженемо дитину?

Ні, звичайно. Вона росла без батька, матір не дуже турбувалася. Ми завжди підтримували: подарунки на свята, одяг, телефони. Але ми — не її батьки. Прихистити на кілька днів — одне, а оселити на місяці… Ні. Це вже зовсім інше.

А Олена? Вона у новому романі — кіно, ресторани, можливо, вікенди в коханого. Їй добре. А «проблема» Соломії — тепер наша.

Що робити? Відвезти її назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком — не підлітки, щоб ділити спальню. Діти вже нервують — режим порушений. А у Соломії — свій світ: музика, дзвінки, тричі на день душ, безкінечні сторис…

Вона не винна. Але я не погоджувалася заміняти матір. Зараз просто чекаю, коли в Олени прокинеться совість. Сподіваюся, не надто пізно.