«Фраза, що розбила моє серце: «Не телефонуй мені щодня, мамо»»

«Мамо, не телефонуй мені щодня» — ці слова розбили мені сердце.

— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити кожен день? — спокійно й холодно кинув у трубку мій син. Мій рідний, єдиний син.

Ці слова врізалися в пам’ять, ніж ніж у груди. Я йшла тоді сквером із подругою — Ганною Михайлівною. Ми часто разом гуляємо, ділимося радощами, досадами, хворобами. Звичайні розмови двох літніх жіночок. Тоді їй задзвонив телефон, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.

— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зуб прорізався! Поки годувала — побачила. Старша онучка пізніше зубки показувала, а цей раніше, уявляєш? Ми так хвилювалися! Ось зайду після прогулянки в крамницю, куплю торт і піду до них — святкуватимемо. Вона сама запросила.

— І ви про це так довго розмовляли? — із заздрісною тугою запитала я.

— Та не лише про зуб. Про життя, про родичів, про всяку дрібницю. Ми з нею майже кожен день балакаємо. І з моїм сином теж дзвонимося — він завжди знаходить minutку. А з невісткою взагалі про все на світі говоримо, буває, почнемо з одного, а закінчимо іншим. Навіть не пам’ятаю вже, з чого почали. У нас — як у рідних.

А в мене не так. У мене зовсім не так…

Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши в село до покійного чоловіка. Робота у нього, дружина у декреті з малечею. Жодних конфліктів між мною й невісткою не було — усе було спокійно, ввічливо. Але й близькості теж не було. А коли я намагаюся її створити, натикаюся на холодну стіну.

— Мам, усе, як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, усе гаразд. Навіщо кожен день дзвонити? — ось і вся розмова.

Я не телефоную їм з ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як справи. Як росте онучка. Як здоров’я. Але якщо дзвоню — син скидає: «Зайнятий.» Або відповідає сухо, дратівливо. А якщо додзвонюся до невістки — максимум «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.

Іду з подругою — вона заходить у магазин, купить торт, піде до своєї невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки прорізався перший зуб. Дізналася потім, від третіх осіб. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Ніби не чують. Не розуміють. Або роблять вигляд.

Одного разу я наважилася. Зібрала волю в кулак, спекла шарлотку, вдягла найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виглядом повної розгубленості. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Ніби я прийшла не додому, а в гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, сказав:

— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.

Попереджати? У свою власну квартиру? До сина? До онучки? До родини, заради якої я себе ламала все життя? Я собі у всьому відмовляла, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.

Два місяці я потім телефонувала, щоб домовитися про зустріч із онучкою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не вчасно». А потім з’ясувалося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онучкою не спілкуються. Але їхня донька, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Відстороненим.

— Мам, ти постійно скаржишся. Тобі все не подобається. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — ось з ними й розмовляй. Я після твоїх дзвінків просто не можу зібратися. І взагалі — про що щодня говорити? — якось прямо сказав він. Без сорому. Без співчуття.

І ось тепер я сидію сама в своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онучки. Я знаю, що якщо колись зі мною щось трапиться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із моїх знайомих не подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей і онуків, а я — у спогадах про те, як колись у мене був син, який звав мене мамою з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.

Ось і живу. Мовчки. І з болем…