Ціна особистого щастя: дочка віддалила мене від онучки

**Щоденник**

Врешті-решт, коли я знайшла особисте життя, моя донька назвала мене божевільною та заборонила бачитися з онукою.

Усе своє життя я віддала доньці, а потім — онуці. Та здається, мої рідні забули, що й я маю право на власне щастя, яке не обмежується лише ними. Вийшла заміж я рано — у двадцять один рік. Мій чоловік, Ігор, був тихим, працьовитим чоловіком, який не шкодував сил для родини. Одного разу йому запропонували відрядження на кілька тижнів — нібито добре підробіток, перевезення вантажу до іншого міста.

Він так і не повернувся. Досі не знаю, що сталося у тій дорозі. Просто одного дня мені подзвонили й повідомили, що Ігоря більше немає. Я залишилася сама із дворічною донечкою на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили у іншому місті. Я не розуміла, як виживати й годувати дитину.

Хоч яка полегшення — після Ігоря нам із донечкою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. За освітою я вчителька, тож спершу намагалася працювати репетитором вдома, але займатися з учнями, коли поруч бігає й вередує мала дитина, було майже неможливо.

Я не могла влаштуватися на справжню роботу через маленьку Марійку. Як залишити дворічну дитину саму на цілий день? Моя мати приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Марію до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала у школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.

На вихідних я їздила до доньки. Кожне прощання розривало серце. Потім була черга у дитячий садок — боялася, що доведеться знову сидіти на лікарняних, але, на щастя, донька росла здоровою і майже не хворіла. Згодом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.

Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, сукня, блузка. Майже ніколи не працювала на одному місці — завжди два, а то й три. Але коли Марійка закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула з полегшенням. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.

Я більше не мала бігати за підробітками. Організм уже почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт Сімон. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило в її плани. Я почувалася закинутою. Усе змінилося із народженням онуки Софійки.

За повы місяці до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тараса. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Марійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малюком. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.

Цього року Софійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Григорієм. Він теж гуляв із онукою. Ми розговорилися. Григорій був удівцем, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.

Коли я пізнала Григорія, ні на що не сподівалася. Жодного разу після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Григорій нагадав мені, що я все ще жінка.

Перше повідомлення від нього із запрошенням зустрітися наодинці стало для мене шоком. Із ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, театр, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.

Але, на жаль, моя донька поставилася до цього з неприязню. Усе почалося із звичайного дзвінка у суботу вранці:

— Мамо, ми зараз приїдемо із Софійкою, посидиш із нею на вихідних?

— Пробач, ласкава, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.

Марійка невдоволено буркнула й відключилася. У понеділок ми із Григорієм повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, поки не задзвонив телефон:

— Нас запросили друзі, можна я залишу Софійку?

— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. У мене все сплановано.

— Знову ти бігаєш із цим своїм Григорієм?! Він тобі зовсім розум затуманив! — крикнула вона.

— Марічко, що ти несеш? — намагалася я її заспокоїти.

— Ти зовсім забула про Софійку! Казала ж раніше, що тобі не потрібне особисте щастя. А тепер що? Все змінилося?

— Так, змінилося! Я знову живу. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.

— А Софійка як має тебе зрозуміти? Ти проміняла її на якогось чоловіка?!

— Що за дурниці?!— Я як і раніше проводжу з нею більшість часу, просто дозволь мені хоча б трохи бути щасливою.