З життя
«Ти мене не цінуєш! Через собаку не приїхала мене привітати!» — обурюється свекруха
«Ти мене не поважаєш! Через собаку не приїхала мене привітати!» — образилася свекруха.
Моя свекруха, Надія Степанівна, вже тиждень не може заспокоїтися. Вона глибоко уражена, бо я, Соломія, не з’явилася на її день народження. Їй байдуже, що мій пес, мій вірний друг, помирав того дня. Вона очікувала, що я покину все, натягну усмішку й помчусь вітати її, забувши про власний біль. Але я не змогла. Моє сердце тріскалося від горя, а її слова стали останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння.
Ми з чоловіком, Богданом, живемо окремо від свекрухи в невеликому містечку під Львовом. З Надією Степанівною я спілкуюсь рідко, і, чесно кажучи, це рятує наш шлюб. Вона — жінка, якої лізе в усі справи, вважає себе завжди правою й певна, що я маю вічно дякувати долі за такого «ідеального» чоловіка. Богдан — чудова людина, я його люблю. Він самостійний, приймає рішення без огляду на матір, і це її бісить. Коли вона зрозуміла, що не може керувати сином, почала поводитися так, немов наш шлюб тримається лише на її ласкі. Кожне її слово пройняте зверхністю, і я втомилася це терпіти.
Її дні народження — окремий жах. Надія Степанівна перетворює їх на видовище, де всі мають танцювати під її дудку. Вона збирає юрбу родичів, сідає на чолі столу, приймає вітання, насолоджується увагою. Це ще можна витримати, але підготовка починається за тижні. Вона тягає Богдана по базарам і крамницям, шукає в інтернеті «оригінальні» рецепти, а я маю бути її помічницею: купувати продукти, різати салати, прикрашати стіл. У день свята я зобов’язана з’явитися зранку, прибирати її хату, готувати, сервувати, а потім розважати гостей. І все це під її докорами: то не так нарізала, то не туди поставила. Не дивно, що я ненавиджу ці свята.
Останні два роки мені вдавалося уникати приготування їжі. У Богдана є молодший брат, чия дружина — професійна кухарка. Після їхнього весілля кухонні клопоти перейшли до неї, але з’являтися на свято й прислужувати гостям я все одно маю. Того разу я не поїхала взагалі. Мій пес, Бур’ян, важко захворів. У нього знайшли рак, і лікар сказав, що шансів немає. Напередодні святкування йому стало гірше. Я не спала всієї ночі, сиділа поруч, гладила його, намагалась нагодувати. Моє сердце розривалося. Ми взяли Бур’яна з притулку щеням, він був частиною нашої родини. А тепер він помирав, а я нічим не могла допомогти. Це горе було нестерпним.
Кожен, хто втрачав улюбленця, зрозуміє, що я відчувала. Світ зсунувся, ніщо не приносило радості. Богдан теж переживав, але не так сильно. Ми вирішили, що він поїде привітати матір сам. Я подзвонила Надії Степанівні, вибачилася, пояснила ситуацію й привітала по телефону. Залишившись удома, я була з Бур’яном до кінця. Він пішов, коли Богдан був у матері. Я тримала його за лапу, плакала, не вірячи, що мой друг пішов назавжди. Коли Богдан повернувся, я розповіла йому. Він обійняв мене, але я бачила, що він не до кінця розуміє глибину мого болю.
Наступного ранку подзвонила свекруха. Я сподівалася, що вона запитає, як я, чи хоча б виявить співчуття. Але замість цього вона наброїлася на мене: «Я чекала, що ти подзвониш і вибачишся! Тебе не було на моєму дні народження, ти мене ігноруєш! Як це розуміти?» Я, ледве стримуючи сльози, нагадала: «Ви ж знаєте, Бур’ян хворів, його не стало». Але її відповідь добила мене: «Та й що? Собаки завжди дохнуть, вони недовго живуть! Ти ще й дворнягу собі взяла! Ти мене не поважаєш, раз не приїхала привітати!» Вона кинула слухавку, а я розридалася, не в силах повірити в таку безсердечність.
Надія Степанівна не зупинилася. Вона почала скаржитися Богданові, звинувачуючи мене у неповазі. На щастя, він різко зупинив її, ставши на мій бік. Але свекруха не заспокоїлася: весь тиждень вона засипає мене повідомленнями, докоряючи, що я проміняла її свято на «якусь собачину». Вона навіть посварилася з Богданом, вимагаючи, щоб він «приструнив» мене. Її слова — як ніж у серце. Як можна бути такою нечуттєвою? Бур’ян був не просто собакою, він був частиною нашого життя, а її свято — лише привід для самолюбування.
Я вирішила більше не спілкуватися з нею. Якщо Надія Степанівна настільки жорстока, що не може зрозуміти мого горя, нам немає про що говорити. Я втомилася від її спроб керувати нашим життям, від її егоїзму, від її впевненості, що вона — центр світу. Моє сердце досі болить через втрату Бур’яна, але я не дозволю свекрусі топтатися по моїх почуттях. Богдан підтримує мене, і це дає сили. Я обираю свою родину, свою гідність, а не жінку, для якої чужий біль — дрібниця.
After Seventy, She Was Forgotten: Not Even Her Own Son and Daughter Remembered Her Birthday, Until a Tearful Reunion Changed Everything
Margaret sat alone on the wooden bench in the hospital garden, tears quietly rolling down her face. Today marked her...
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...