Свекровь образилась через відмову прийняти її сина-студента до нас

Свекруха образилася, що ми не захотіли взяти до себе її сина-студента

Ми з чоловіком разом уже одинадцять років. Живемо у своїй двокімнатній квартирі, яку з труднощами виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і здавалося б — усе в нашому житті йде за планом. Якби не одна “геніальна” ідея моєї свекрухи, яка знову порушила наш спокій.

У чоловіка є молодший брат Богдан. Йому зараз сімнадцять, і, правду кажучи, за всі ці роки ми з ним майже не спілкувались. Чоловік із ним також рідко контактує — занадто велика різниця у віці. А ще його завжди дратувало, як батьки носяться з молодшим сином, пестять, пробачають усе й дозволяють нічого не робити.

Богдан вчиться зовсім погано, мало не вилітає зі школи. Але за кожну витягнуту оцінку його обдаровують — то новим планшетом, то кросівками. Мій чоловік не раз казав: “Мене б за двійку змусили днівми зубрити, а йому за це подарунки дають!”

Я його повністю підтримую. Ми не раз бачили, як Богдан на очах у всіх навіть їсти сам не хоче. Сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть за ним. Після їжі — ні “дякую”, ні “до побачення”. Просто встав і пішов у кімнату. Де лежать його шкарпетки — він не знає, чай заварити — не вміє, речі свої губить. Усе на батьківському догляді. Чоловік не раз намагався поговорити з матір’ю, мовляв, виростите з нього безпорадну людину, але вона відмахнулась: “Він не такий, як ти. Йому більше ласки треба.”

Сварки, образи, тиша на тижні — це було звичайним підсумком таких розмов. Ми намагались триматись осторонь від усієї цієї драми. Поки не настав момент, коли Богдан раптом вирішив вступати до університету в нашому місті. Ось тоді й почалося найцікавіше.

Свекруха, не соромлячись, запропонувала поселити Богдана у нас. Мовляв, в гуртожиток його не візьмуть — немає прописки, знімати житло не по кишені, а сам він не впорається. “Ви ж родина! У вас двокімнатна, місця всім вистачить!” — умовляла вона з виглядом абсолютної впевненості.

Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті спим ми з чоловіком, у другій — наша дитина. Де, вибачте, розмістити ще одну дорослу людину? І тоді свекруха з блиском у очах видала: “Поставимо онукові друге ліжко, і будуть вони жити разом!” Мовляв, нічого страшного, хлопці подружаться.

Але тут не витримав мій чоловік. Він різко обірвав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш зва— Я не нянька, мамо! Ти хочеш звалити свого “дитя” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним клопотати! Я в свої сімнадцять уже жив окремо, і нічого, вижив.

Свекруха спалахує, розплакалась, назвала нас безсердечними і грюкнула дверима. Того ж вечора дзвонить свекор, починає докоряти:
— Так не по-родинному! Ти кидаєш свого брата!

Але чоловік стояв на своєму. Він сказав, що готовий відвідувати Богдана, якщо батьки знімуть йому житло. Але жити з нами він не буде. «Годі робити з нього безпорадну дитину. Пора дорослішати.»

— Йому всього сімнадцять! — спробував заперечити батько.

— А мені було сімнадцять, коли я сам пішов жити окремо. І нічого! Ніхто мене під крильце не брав! — розлютився чоловік і поклав слухавку.

Після цього свекруха кілька разів дзвонила — чоловік не брав трубку. Потім прийшло смс: «На спадщину можеш не розраховувати». Чесно? Якщо ця “спадщина” — умова взяти на себе відповідальність за дорослого розпещеного хлопця, то дякуємо, не треба. Ми своє вже заробили — своєю працею, своєю родиною, своїм спокоєм.

Кожен сам відповідає за свої рішення, і якщо хтось обрав шлях вседозволеності та розпещеності — тепер нехай сам розбирається.