Застрягши в ліфті, Вика почула таємниці, які не повинні були б бути почутими

– Нічого не вирішується миттєво, усе потрібно робити поступово… Підготуватися, аби не втратити півжиття.

Я йшла додому, у сумці лежала невеличка коробочка. Всередині були годинники для Кості – елегантні, дорогі, які я вибирала з особливим трепетом.

Довгі місяці я відклажувала гроші з кожної зарплати, щоб зробити йому особливий подарунок.

Завтра у чоловіка день народження. Сорок два – дата не кругла, але мені хотілося перетворити цей день на щось незабутнє. Ми разом вже п’ятнадцять років.

Пам’ятаю, як зустрілися на святі в нашого спільного друга, як заговорили й говорили до глибокої ночі, стоячи у під’їзді.

Ліфт у нашому будинку завжди був примхливим. Старий, ще радянських часів, з фанерними стінками, списаними графіті.

Я натиснула кнопку виклику. Кабіна повільно спускалася, скриплячи так, ніби їй було важко виконувати свою справу.

Нарешті двері відкрилися, світло всередині мигнуло. Я увійшла й натиснула на стерту кнопку з цифрою «8».

Двері закрилися, ліфт повільно поповз угору.

Я уявляла, як завтра проведу весь день з чоловіком. Вечором зберуться друзі та батьки.

Раптом ліфт різко дёрнувся й зупинився.

Я знову натиснула на вісімку. Потім спробувала інші кнопки. Безрезультатно.

– Тільки цього не вистачало! – пробурчала я, зітхнувши. – Ось невдача.

Натиснула кнопку зв’язку з диспетчером. З динаміка почулося шипіння, а потім молодий жіночий голос:

– Диспетчер слухає.

– Я застрягла в ліфті між першим і другим поверхами.

– Повідомила майстру. Чекайте, скоро прибуде допомога.

– А коли саме? – спитала я, але у відповідь почула лише тишу. Зв’язок розірвався.

Я дістала телефон. Сигнал ловив погано – одно ділення.

Телефонувала Кості, але він не відповів. Напевно, був зайнятий на нараді чи в метро. Зазвичай у цей час він якраз повертався додому.

Пройшло близько двадцяти хвилин. Я сиділа на корточках, спираючись до стіни ліфта.

Телефон майже розрядився, і я вирішила його вимкнути.

Раптом почула голоси за дверима.

Жіночий, дзвінкий, з легким хрипом.

Це була Інна – сусідка з другого поверху. Молода, яскрава, завжди на високих підборах. Ми вітаємося при зустрічах, але близькими знайомими не були. Одного разу я допомогла їй донести пакунки, вона пригостила мене чаєм, однак далі цього наші стосунки не просунулися.

– Ти обіцяв! – казала вона наполегливо. – Скільки можна відкладати? Я більше не можу терпіти!

Чоловічий голос щось відповів, але занадто тихо. Я не розібрала слів, лише інтонацію – виправдовуючу, трохи роздратовану.

– Твої обіцянки нічого не варті! – продовжила Інна. – У мене більше немає сил це слухати! Ти ж дорослий, а ведеш себе як дитина!

Мимоволі я прислухалася. Сімейний конфлікт?

В іншій ситуації мені було б незручно підслуховувати, але зараз, через нудьгу й безвихідь, я мимоволі стала свідком чужої розмови.

– Що ти від мене хочеш, Інночко?

Чоловічий голос став голоснішим, і я завмерла.

Тембр, інтонації… Це був Костя?

Я притиснулася до дверей ліфта. Не може бути.

Костя повинен бути на роботі. Або вдома. Але ніяк не в квартирі нашої сусідки.

– Я хочу, щоб ти вже сказав їй правду, – голос Інни тремтів від обурення. – Ти повинен розлучитися. Скільки ще це триватиме? Скільки можна тягнути час?

– Нічого не можна вирішити одразу, зрозумій, – тепер я точно впізнала голос чоловіка. – Потрібно підготуватися. При розлученні я втрачу половину майна: квартиру, автомобіль, дачу…

– А як же наш син? Ти хоч трішки про нього подумав?

Світ навколо мене закрутився, ніби я втратила опору. Син? Про що вона говорить?

– Йому скоро рік, – продовжила Інна з явним докором у голосі. – Він бачить батька тільки по вихідних, та й то не завжди. Як ти можеш називати себе батьком, якщо тебе ніколи немає поруч?

Я хотіла кричати, стукати в двері ліфта з усієї сили. Хотіла закричати, що чую кожне слово. Але тіло, неначе окаменіло, не хотіло підкорятися.

Я застигла, наче провалилася в крижану безодню. В голові металися обривки думок, спогадів, запитань.

– Підожди ще трохи, – голос Кості звучав втомлено й безсильно. – Я все вже продумав. Скоро все вирішиться.

– Що саме ти продумав? – Інна хмикнула недовірливо. – Ти завжди говориш одне й те саме. У тебе завжди є відмовки.

– Я почав переводити гроші на інший рахунок, – відповів він діловим тоном. – Автомобіль оформив на брата. Скоро скажу, що їду в відрядження, а сам подам на розлучення. Так буде простіше для всіх.

– Чому не зараз? – у її голосі звучало явне недовіра.

Я повільно опустилася на підлогу ліфта, стискаючи коробочку з годинниками так міцно, наче це могло утримати мене від падіння в безодню.

Думки плуталися, стикалися, рвалися одна за одною. Як це сталося? Коли? Адже ми були так щасливі! Навіть планували побудувати нову лазню на дачі цим літом.

Костя завжди здавався таким уважним, таким дбайливим. Чи ж не все це було просто маскою?

І тут згадалися слова матері. Перед весіллям вона взяла мене за руки й серйозно сказала:
«Костя – помітний чоловік. За такими завжди дівчата ходять. Будь обережна, щоб не зруйнував ваш шлюб».

Я тоді тільки засміялася. Її застереження здалося мені смішним і недоречним.
Як же я помилялася…

Голоси за дверима стихли. Здавалося, весь цей величезний будинок погрузився в тишу, залишивши мене одну.

У голові крутилося тисячі питань: як давно це почалося? Чи знають інші сусіди? І найголовніше – що мені тепер робити?

Якщо Костя задумав так зробити зі мною, то я зроблю перший крок. Вирішила розкрити його в власний день народження. Нехай дізнається, чим обернеться його обман.

Через кілька хвилин пролунав стук у двері ліфта.

– Ей, там хтось є? – почувся чоловічий голос.

– Так, я тут! – відповіла я, важко піднімаючись. Ноги затекли від довгого сидіння на корточках.

– Зараз відкрию, не хвилюйтеся!

Почувся скрегіт інструментів, і через кілька хвилин двері ліфта, нарешті, відкрилася.

На майданчику стояв літній майстер у синьому комбінезоні з емблемою управляючої компанії. Сиві волосся, зморшкувате обличчя, грубі руки.

– Ну ось, – він усміхнувся, – свобода! Давно сидите?

– Не знаю точно. Телефон розрядився, а годинників у мене немає, – відповіла я, виходячи з ліфта.

З полегшенням вирівнялася, відчуваючи, як напруга покидає моє тіло.

– Ці старі ліфти зовсім ні до чого, – зітхнув майстер. – Але міняти їх ніхто не поспішає. Грошей немає, кажуть.

Я кивнула, подякувала йому й повільно піднялася пішком на восьмий поверх.

Відкрила двері квартири. Костя вже був вдома, сидів у вітальні з ноутом на колінах. Окуляри сповзли на кінчик носа, волосся розпатлане – він завжди так робив, коли зосереджувався.

– О, ти повернулася! – він усміхнувся своєю звичною теплою усмішкою. – Я телефонував тобі, але ти не відповідала.

– Застряла в ліфті, – відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав звично. – Телефон майже розрядився.

– Знову цей ліфт, – похитав головою Костя. – Треба вже писати колективну скаргу. Скільки можна терпіти?

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти, як він навчився так вміло брехати. Кожен його жест, кожна інтонація здавалася тепер фальшивою, наиграною.

– Ужинати будеш? – спитала я, прямуваючи на кухню. – Приготую пасту.

– Звісно, – відгукнувся він. – Допомогти?

– Ні, впораюся, – відмахнулася я і почала діставати продукти з холодильника.

Вечір пройшов як завжди. Ми вечеряли, обговорювали новини, дивилися серіал. Костя розповідав про робочі моменти, я уважно слухала, кивала, сміялася над його жартами.

А всередині зростав мій план.

Ранок наступного дня почався з мого нарочито бадьорого:

– З днем народження, любий!

Костя відкрив очі, потягнувся й усміхнувся.

– Дякую, люба.

– У мене для тебе сюрприз, – загадково усміхнулася я. – Але спершу тобі потрібно закрити очі.

– Що ти задумала?

– Усі дізнаєшся, – я дістала з шафи його темно-синій краватку. – Повороти, зав’яжу тобі очі.

Костя послухався. Я акуратно зав’язала краватку на його очах, перевіривши, щоб він нічого не бачив.

– Куди ти мене ведеш? – спитав він, коли я вивела його з квартири.

У його голосі звучали цікавість і легка тривога.

– Сподіваюся, не на стрибок з парашутом? Я ж висоти боюся, ти знаєш це.

– Скоро дізнаєшся, – відповіла я, направляючи його до ліфта. – Просто довірся мені.

Ми спустилися на другий поверх. Я вивела Костю з ліфта і підвела до дверей квартири Інни.

Я натиснула кнопку дзвінка.

Кожна секунда очікування тяглася безкінечно.

У голові малювалися картини: ось двері відкриваються, а на обличчі Інни з’являється вираження шоку. Я уявляла її здивування.

Нарешті двері приоткрилися. На порозі стояла сусідка в домашньому халаті, з рушником на ще мокрих волоссі. Її обличчя відображало лише легке недоуміння.

— Забирай його, — произнесла я та трохи підштовхнула Костю вперед.

— Що? — Інна дивилася на нас з явним непорозумінням.

Я провела чоловіка всередину квартири. Він ще нічого не зрозумів, але слухняно рухався за мною.

— Можеш зняти пов’язку, — сказала я впевнено.

Костя зняв краватку з очей, поморгав і почав озиратися.

— Де ми? Що відбувається? — він переводив погляд з мене на Інну, явно не впізнаючи обстановку. — Чия це квартира?

Я скрестила руки на грудях, готуючись до розв’язки.

— Запитай у своєї Інни, — холодно кинула я.

Костя вглядівся на сусідку з таким щирим недоумінням, що на мить я засумнівалася.

— Про що ти взагалі говориш? — він питаннями дивився то на мене, то на Інну. — Віка, поясни, будь ласка.

Інна також виглядала озадаченою.

— Ви що, зовсім зумерли? — спитала вона.

— Досить прикидатися, — прошипіла я. — Я все чула вчора. Вашу розмову у ліфті.

Інна насупилася.

— Яка ще розмова? Вчора я весь день була на роботі. Вернулася тільки о дев’ятій вечора. У мене зміна в магазині до восьмої.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але в цю мить з кухні вийшов чоловік.

На руках у нього сидів маленький хлопчик, який з апетитом гриз печиво.

— Що тут відбувається? — спитав він, і я застигла.

Його голос… Цей тембр, ці інтонації… Майже точна копія голосу Кості. Навіть манера вимови здавалася знайомою.

Мені стало гаряче. Чоловік зовсім не був схожий на Костю зовні, але їх голоси… Вони були практично ідентичні.

Я розсміялася, взяла Костю за руку й потягнула до виходу.

— Перепрошую, будь ласка, — звернулася я до сусідки. — Це непорозуміння. Ми вже йдемо.

Дома я розповіла чоловіку всю історію. Костя слухав мене з інтересом, неначе спостерігав за розвитком сюжету у фільмі.

Потім покачав головою й обняв мене.

— Віка, як ти могла подумати, що я здатний на таке? Після п’ятнадцяти років разом? Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю.

— Повіриш, коли сама опинишся в такій ситуації, — усміхнулася я. — Пробач за цей спектакль.

— Нічого страшного, — Костя усміхнувся в відповідь. — Тепер у нас є весела історія для сімейних вечорів.

Нарешті я дістала з сумки коробочку й простягнула її йому.

Костя був у захваті від подарунка, одягнув годинники відразу й весь день милувався ними.