«Син став нечупарою, а невістка — його віддзеркаленням: я втомилася жити в цьому хаосі»

Ніколи не думала, що це скажу, але… я втомилась. Втомилась від брудної посуди, немитого статку, вічного запаху учорашньої їжі й відчуття, ніби живу не у власній хаті, а в загальній кімнаті з бруднулями. І все це через рідного сина та його «кохану», яка вже два місяці живе в нас, мов на курорті.

Олесю двадцять років. Він заочно вчиться у університеті, недавно повернувся з армії й одразу ж влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійне життя, допомагає з комуналкою, не марнує час. І я справді пишалася ним. До однієї розмови.

— Мамо, — сказав він якось, — Марійці важко вдома. Батьки сваряться, кидаються чим попало, не дають вчитися. Хай трохи поживе в нас, поки вони не залагодять справи. Ми тихі, проблем не створюватимемо.

Тоді мені стало шкода дівчину. Вона раніше заходила до нас — поважна, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба відмовиш? Тим більше у Олеся окрема кімната, місця вистачає. Але я й уявити не могла, який «подарунок» принесе це рішення.

Перші тижні вони старалися: мили посуду, прибирали, поводилися тихо. Навіть графік прибирання разом склали: субота — їхній день, середа — мій. Я раділа — може, і справді подорослішали. Та за три тижні все розвалилося.

Брудні тарілки з присохлими шматочками їжі днями лежали в мийці, на підлозі — волосся, обгортки, фантики. У ванній — плями від шампуню, волосся в каналі, мильні сліди. Їхня кімната перетворилася на справжню леговище: одяг розкиданий, крихти на столі, ліжко завжди розстелене. Марійка спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі й телефоном у руках, ніби вона не в гостях, а на відпочинку.

Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо потім». А «потім» перетворювалося на тижні. Тоді я почала просто подавати шмаття й щітки в руки — мовчки, без докорів. Але й це не допомагало. Одного разу вони розлили соус на скатертину — не витерли. Просто пішли. І знову все прибирала я сама.

Коли зайшла до їхньої кімнати й побачила цей безлад, не витримала:

— Вам самій не огидно тут перебувати?

А син, навіть не зморгнувши, відповідає:

— Генії панують над хаосом.

Та я не бачила жодного генія в цьому хаосі. Зате бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику й користуватися матір’ю за домробітницю.

Олесь, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, сплачувати частину витрат. Насправді він платить лише за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють її майже щодня. Суші, піца, доставки… мене теж частуЇм це зручно, але я більше не можу так жити.