«Син перетворився на неряха, а невістка стала його відображенням. Я втомилася жити в їхньому безладі»

Я й гадки не мала, що колись це вийде з мене, але… я втомилась. Втомилась від брудних тарілок, немитого ламинату, постійного запаху вчорашнього борщу та відчуття, ніби живу не у власній хаті, а в гуртожитку з неохайними сусідами. І все це — через рідного сина та його «кохану», яка вже два місяці живе у нас, як у санаторії.

Тарасу двадцять. Він на заочному, нещодавно повернувся зі служби й одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійне життя, допомагає з комуналкою, не марнує час. Я пишалася ним. До однієї розмови.

— Мам, — якось сказав він, — Насті важко вдома. Батьки лаються, кидаються речами, не дають вчитися. Хай поживе у нас трохи, поки у них не налагодиться. Ми тихі, проблем не створимо.

Я тоді співчувала дівчині. Вона раніше приходила до нас — сором’язлива, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба відмовиш? Тим паче у Тараса окрема кімната, місця вистачає. Але я й уявити не могла, який «подарунок» чекає мене.

Перші тижні вони звисали: мили посуд, підмітали, не галасували. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я тішилася — може, й справді дорослішають. Та через три тижні все полетіло під ноги.

Брудні миски із засохлим гарніром лежали у раковині днями, на підлозі — волосся, обгортки, фантики. У ванній — плями від шампуню, клоччя у водостоку, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжнє лігво: одяг розкиданий, крихти на столі, ліжко ніколи не застелене. Настя спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі й телефоном у руці, ніби вона не у гостях, а на косметологічній процедурі.

Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо потім». А «потім» розтягувалося на тижні. Тоді я просто почала сунути їм ганчірки та щітки в руки — мовчки, без докорів. Але й це не допомагало. Одного разу вони пролили соус на скатертину — не витерли. Просто пішли. І знову все прибираю я сама.

Коли зайшла до їхньої кімнати й побачила той безлад, не витримала:

— Вам не гидко тут перебувати?

А син, навіть не кліпнувши оком, відповідає:

— Генії панують над хаосом.

От тільки ніякого генія я в цьому хаосі не бачу. А бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику та користуватися матір’ю за домробітницю.

Тарас, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, сплачувати частину витрат. На ділі платить лише за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють їду майже щодня. Суші, бургери, доставки… іноді й мене частуЯ більше не можу, тому сьогодні скажу прямо: або починаєте поважати мій дім, або шукаєте собі інше місце.