«Свекруха вигнала нас із дитиною на вулицю три роки тому, а тепер ображається, що я з нею не спілкуюся»

Три роки тому свекруха виставила нас із дитиною на вулицю. А тепер ображається, що я не хочу з нею спілкуватися.

Мені тридцять, я живу в Києві, виховую сина і намагаюся будувати нормальне життя. Але досі всередині мене болить рана, яка не загоюється. Бо три роки тому жінка, яку я вважала рідною, без вагань викинула нас із дитиною на мороз. А тепер вона не розуміє, чому я з нею не розмовляю. Більше того — ще й обижається.

Ми з Олексієм познайомилися на першому курсі університету. Закохалися щиро — ніяких веселощів чи інтриг, все відразу стало серйοзним. Потім я несподівано завагітніла. Попри те, що приймала таблетки, тест показав дві смужки. І хоча був страх, паніка, сльози — я навіть думати не могла про аборт. Олексій не злякався, не втік — він зробив мені пропозицію, і ми одружилися.

Жити нам було ніде. Мої батьки — під Житомиром, я з сімнадцяти жила в київському гуртожитку. А Олексій із шістнадцяти жив сам: його мати, Наталя Степанівна, після другого шлюбу переїхала до нового чоловіка в Чернігів, а свою двокімнатку в Троєщині залишила синові. Після весілля вона «дозволила» нам там пожити.

Спочатку все було спокійно. Ми вчилися, підробляли, чекали дитину. Я старалася підтримувати порядок, готувала, прибирала, берегла кожну гривню. Але все змінилося, коли Наталя Степанівна почала навідуватися до нас. Вона не просто приходила — вона робила ревізії. Відчиняла шафи, перевіряла під ліжком, знімала рукавички, щоб провести пальцем по підвіконню. Я у вагітному стані бігала по квартирі з ганчіркою, аби тільки догодити. Та скільки б я не старалася — усе було не так.

«Чому рушник висить не по центру?», «Крихти на кухонній доріжці!», «Ти не дружина, а лихо!» — це були її улюблені фрази.

Коли народився наш син Данило, стало ще гірше. Я ледь знаходила сили спати й годувати дитину, але свекруха вимагала чистоти, як у лікарні. Тричі на тиждень я мила квартиру до блиску, але їй було замало. І ось одного разу вона заявила:

— За тиждень приїду. Якщо побачу хочни одну порошину — вилетите звідси!

Я благала Олексія поговорити з нею. Він спробував. Але Наталя Степанівна була непохитна. І коли вона приїхала та побачила на балконі свої старі коробки, які я не чіпала, бо вони не мої — почався скандал.

— Збирайся та їдь до своїх батьків! А Олексій нехай вирішує сам: з тобою чи тут!

І Олексій не зрадив. Він поїхав зі мною до Житомира. Ми оселилися у моїх батьків. Він щодня вставав о шостій, їхав на пари, потім на підробіток, повертався вночі. Я намагалася працювати онлайн — грошей ледве вистачало. Ми рахували кожну копійку, їли макарони з яйцями. Лише підтримка моїх батьків і наша любов допомогли нам вижити.

Потім усе почало налагоджуватися. Ми закінчили університет, знайшли роботу, зняли житло в Києві. Данило підріс, ми стали міцною сім’єю. Та образа не загоїлась.

Наталя Степанівна все цей час живе сама. Квартира, звідки нас вигнали, стоїть пуста. Вона час від часу дзвонить Олексію, питає про онука, просить фото. Він спілкується. Не тримає зла. А я не можу. Для мене це зрада. Вона зруйнувала наше життя у найвразливіший момент. Кинула нас, коли ми були беззахисні.

— Це ж моя квартира! Я мала право! — каже вона.

Так, право — може, і було. Але совість? Серце? Де вони були, коли ми стояли на вокзалі з дитиною та двома валізами?

Я не злопам’ятна. Але пробачати — не зобов’язана. І в її життя я повертатися не збираюся.

**Іноді найважче не те, що зробили з тобою, а те, що зробили з твоїм серцем. І немає обов’язку пробачати, коли пробачення — це зрада самій собі.**