З життя
«Мій чоловік змінився після хвороби: він втратив розум, а я втекла»
Ще рік тому я б розсміялася, якби хтось сказав, що покину Олега. Чоловіка, з яким прожила дванадцять років, якого обожнювала. Людини, про яку всі мої подруги казали: «Тобі неймовірно пощастило». Він справді був для мене всім. Турботливий, надійний, добрий, уважний батько. Жили, як у казці. А зараз я живу з сестрою під Києвом, з двома дітьми й думкою, що це був єдиний спосіб вижити.
Коли ми одружилися, усе було як у людей: почали з малого, купили однушку, потім Олег продав ту квартиру, і ми взяли іпотеку на просторих трикімнатний будинок. Зробили ремонт, купили меблі, зажили комфортно. Два сини — дев’ять і чотири роки. Я працювала у школі мистецтв, вела гуртки — не заради грошей, а тому що любила свою справу. Олег приносив у будинок стабільний дохід, був душею родини. Їздили у подорожі, влаштовували дітям свята, жили щасливо.
Але все змінилося за мить.
Одного дня мені подзвонили з його роботи: Олег втратив свідомість прямо в офісі. Швидка, лікарня, аналізи… Діагноз: доброякісна пухлина мозку. Але запущена, розрослася, проґавили. Лікарі не змогли зробити щадящу операцію — довелося робити складне нейрохірургічне втручання.
Він вижив. Лікарі казали, що йому пощастило. Але мого Олега не стало. Після операції він став іншою людиною. Вираз обличчя спотворився через парез, слух погіршився. Але найстрашніші були зміни всередині. Він повернувся додому — і почався пекло.
Він звільнився. Просто сказав:
— Я відпрацював своє. Тепер ти нас годуєш.
Я взяла ще одну роботу. Вибивалася з сил. А він… Він лежав цілими днями на дивані, гортав телефон, дивився телебачення. Жодної спроби допомогти, жодної ініціативи. Лише докори. І крики. Дуже багато криків.
Він зривався на всіх: на мене, на дітей. Навіть на малого — чотирирічного хлопчика. Звинувачував нас у тому, що він хворий. Казав, що це ми його «добили». Що через нас він «зламався».
А потім почалися дивацтва. Він годинами дивився передачі про кінець світу, готувався до «великих катастроф», закуповував сіль, сірники та консерви. Відмовлявся приймати ліки, іти до лікаря. Я благала — він кричав, що я хочу «здати його до психлікарні», що в мене «коханці» і що «весь Київ плаче за мною».
Я жила, як у жахливому сні. Дім перетворився на поле бою, діти боялися власного батька. Я не могла залишити їх у такій атмосфері. Тому пішла. Забрала їх і поїхала до сестри.
Розлучення було неминучим. Я більше не могла жити з цією людиною. Не тому, що він хворий. А тому, що він відмовився лікуватися, відмовився боротися, відмовився бути чоловіком, батьком, людиною.
Тепер родичі Олега кажуть, що я егоїстка. Що пішла від нього, коли він «потребував». Що кинула його в біді. Що сиділа на його шиї, а як стало важко — втекла. Мені боляче це чути. Бо ніхто не був поруч, коли я не спала ночами від втоми. Ніхто не бачив, як тремтіли мої руки, коли я чула, як він знову кричить на дітей. Ніхто не допоміг, коли я працювала на двох роботах.
Я не кинула б його, якби він пішов до психіатра. Якби прийняв допомогу. Якби залишився собою. Але я більше не могла піддавати дітей постійному страху й отруйній атмосфері. Мій обов’язок — захистити їх.
Іноді я згадую того Олега — колишнього. З посмішкою, терпінням, турботою в очах. І серце розривається. Але я дивлюся на своїх хлопчиків і розумію: я зробила правильно. Врятувала їх. І себе. Хоч і ціною розбитого шлюбу та розчавленого серця.
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....