«Мати зімітувала хворобу, щоб дізнатися, хто з дітей її щиро любить. Результат здивував усіх»

Ранок розпочався з несподіваного дзвінка. Соломія ледве зрозуміла, чи прокинулась вона, чи ще сниться. На екрані світилося – «мама». Сон миттєво розвіявся. Материнський голос звучав бадьоро, навіть радісно:

— Ще спиш, ледащо? А я вже пиріжки у піч поставила. Завтра чекайте запрошення: ти та Олесько. Треба поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви на моїх похоронах горло гризли через хату та гривні. Приходьте обидва, без відмов!

Соломія завмерла. Заповіт? Похорони? Що відбувається? Але мати говорила так рішуче, що суперечки були марні.

Тим часом Марія Іванівна, мати Соломії та Олексія, сиділа за столом, поправляючи вовняну хустку. Поряд сусідка Ганна з тривогою в очах:

— Маріє, ти захворіла? Чому такі похмурі розмови? Мене лякаєш…

— Не бійся, Ганнусю, просто хочу побачити своїх дітей. Рік же не бачились. Кожен сам по собі, ніби чужі. А якщо завтра зі мною щось станеться, хто їм усе розкаже? Та й перевірку влаштую. Подивлюся, хто як до мене справді ставиться.

З цими словами Марія Іванівна зачинила двері за сусідкою і пішла відпочивати. Завтра мав бути важливий день.

Ранок виявився хмарним, наче підлаштованим під її план. Прибрала в хаті, переодяглася в старий халат, умилася й сіла в крісло, затамувавши подих. За годину у двері постукали.

Першою вбігла Соломія – розчервонілася, схвильована.

— Мамо! Що трапилося? Ти хвора? Який заповіт? – загалосила вона, кидаючись до матері.

За нею, стриманіше, увійшов Олексій.

— Ну ти й налякала нас, мамо. Вже збираєшся, чи що? Може, ще рано?

— Сідайте за стіл, діточки, – спокійно сказала Марія Іванівна. – Та й своїх половинок покличте. Оксано, Андрію, заходьте, не соромтеся.

Коли всі посідали, вона заговорила.

— Тільки слухайте й не перебивайте. Мені важливо сказати. Старість не радість, а я живу сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, поки можу. Але спочатку – допомога по господарству. Хто, як не рідні, старий людині допоможе? Дрова порубати, обід зварити…

Соломія з Оксаною кивнули і взялися за справу. Марія Іванівна уважно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля нарізана затовсто, каструлі гуркотіли. «Міські ви мої невміхи», – з журбою подумала вона, але голосно не дорікнула. Не в тому суть.

Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Андрія й Оксану вийти – залишилася наодинці з дітьми.

— Ну, тепер слухайте уважно. Хату, де ви виросли, я вирішила заповісти Ганні, сусідці. Вона поруч, вона допоможе, якщо що. Олексію, тобі залишу комору, інструменти, господарство. Що тебе цікавить – те й роби. А тобі, Соломіє, заповідаю заощадження. Я давно пенсію відкладала, майже не витрачала.

У хаті настала важка мовчанка.

— Хату – сторонній жінці? – нарешті проговорив Олексій. – Ти серйозно?

— А чому б і ні? Ви рік до мене не приходили. А Ганна що дня заглядає. А тебе, Олесю, на весілля св— А тебе, Олесю, на весілля св— А тебе, Олесю, на весілля свого мене не запросив – соромно було, що мати селянка? А тебе, Соломіє, я від тоді як за Андрія вдруге вийшла – і не бачила. Та й тоді образилася, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Степан тобі не пара. Я ж мала рацію…