«Хитрощі матері: неймовірне відкриття про справжню любов її дітей»

Раннього ранку, коли задзвонив телефон, Марійка ледве зрозуміла, де вона — чи в ліжку, чи ще уві сні. На екрані засяяло ім’я — «мама». Сон миттєво розвіяло. Голос матері був бадьорим, майже веселим:

— Досі дрімаєш, ледащо? А я вже пиріжки в піч поклала. Завтра чекайте запрошення: ти й Василько. Треба поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб на моїх похоронах ви гризлися через хату та гроші. Приїжджайте обидва, без відмовок!

Марійка застигла. Заповіт? Похорони? Що коїться? Але мати говорила так упевнено, що сперечатися не мало сенсу.

Тим часом Ганна Іванівна, мати Марійки та Василя, сиділа за столом, поправляючи в’язану хустку. Поряд тішилася сусідка Галя, в очах — тривога:

— Ганнусю, ти захворіла? Звідки такі похмурі розмови? Мене лякаєш…

— Не бійся, Галю, просто хочу побачити своїх дітей. Рік уже не бачились. Кожен сам по собі, наче не рідні. А якщо завтра зі мною щось станеться, хто їм усе розповість? Та й перевірку влаштувати треба. Подивитися, хто як до мене справі ставиться.

Із цими словами Ганна Іванівна зачинила двері за сусідкою та пішла спочивати. Завтра був важливий день.

Ранок видався похмурим, немов під її задум. Прибрала в хаті, змінила одяг на старий халат, умилася, сіла у крісло, затамувавши подих. Через годину у двері застукали.

Першою увірвалася Марійка — розпалена, схвильована.

— Мамо! Що трапилося? Ти хворієш? Який заповіт? — скрикнула вона, кидаючись до матері.

За нею, стриманіше, увійшов Василь.

— Ну ти й налякала нас, мамо. Вже збираєшся, чи що? Може, ще рано?

— Сідайте за стіл, діти мої, — спокійно сказала Ганна Іванівна. — Та й своїх половинок кличте. Оксанко, Дмитре, заходьте, не соромтесь.

Коли всі посідали, вона почала:

— Лише слухайте й не перебивайте. Мені треба сказати. Старість не радість, а я живу сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, доки можу. Але спершу — допомога по господарству. Хто, як не рідні, старусі допоможе? Дрова порубати, обід зварити…

Марійка з Оксаною кивнули й взялися до роботи. Ганна Іванівна уважно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля нарізана затовсто, каструлі брязкотіли. «Міські ви мої неуки», — із журбою подумала вона, але голосно не докоряла. Не в цьому річ.

Коли накрили стіл та повечеряли, вона попросила Дмитра й Оксану вийти — залишилася наодинці з дітьми.

— Ну, а тепер слухайте уважно. Хату, де ви виросли, я вирішила віддати Галі, сусідці. Вона поруч, вона допоможе, якщо що. Василю, тобі залишу комору, знаряддя, господарство. Що захочеш — те й роби. А тобі, Марійко, заповідаю заощадження. Я давно пенсію відкладала, майже не витрачала.

У хаті повисла важка мовчанка.

— Хату — чужій жінці? — нарешті вимовив Василь. — Ти серйозно?

— А чому б і ні? Ви рік до мене не заходили. А Галя щодня приходить. А ти, Василю, на весілля мене не запросив — соромно було, що мати в тебе селянка? А тебе, Марійко, я з того часу, як за Дмитра вдруге вийшла, не бачила. Та й тоді образилася, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Степан тобі не пара. Я ж була права…

— Мамо, годі… — прошепотіла Марійка.

— Нездужаю я. Піду полежу, — втомлено зітхнула Ганна Іванівна і зачинила за собою двері до спальні.

На дворі розпочалася суперечка.

— Це все через тебе! — сипів Василь. — Могла б провідувати матір. Тепер хату Галі перепишуть!

— Так, звісно! Я одна працюю з ранку до ночі! А ти з Оксаною чим зайняті? Вона ж удома сидить, могла б до мами ходити!

Вони кричали, перебивали одне одного. Ганна слухала, сидячи в кріслі, дивлячись у вікно. В очах стояли сльози. Де ті діти, що бігали літом босоніж по подвір’ю? Де їхня доброта, турбота один про одного?

Коли вони повернулися до хати, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, стримана, але очі зрадницьки блищали.

— Мамо, ти що? Тобі ж погано… — почав Василь.

— Вже краще, — приглушено відповіла вона. — Мені усе зрозуміло. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше. Коли ви самі вирішите — навіщо вам ця хата: щоб любити чи щоб ділити?

Вранці за сніданком панувала тиша. Лише скрип столу та дзвін ложок. Першою наважилася заговорити Марійка:

— Пробач нас, мамо… Ми були неправі. Я буду приїжджати, чесно. Ми ж родина…

Ганна кивнула. За столом повисло тепле мовчання.

З того часу багато змінилося — і нічого. Василь майже не з’являвся, але старанно посилав гроші. А Марійка почала заїжджати частіше. Юшка, варення, допомога в городі. Але про заповіт більше ніхто не питав.

І ніІ ніхто так і не довідався, що в нижній шухляді комода лежав листок із її останньою волею — поділити все порівну, бо серце матері ніколи не навчиться ділити дітей на більш і менш коханих.