Тени минулого: драматична правда в селі

**Тіні минулого: драматична правда у селі Листяне**

Тарас захворів. Приїхав до бабусі в село Листяне, де повітря було насичене запахом трави та спогадами дитинства. Лежачи на старенькому ліжку, він сумно подивився на бабу Марію Степанівну.

– Добре, що ти в мене є, ба, – тихо промовив він. – Один я в цьому світі. Може, я нікому й не потрібен?

– Ти що, Тарасе, з глузду з’їхав?! – скрикнула бабуся, розвівши руками. – Такий хлопець як ти – і не потрібен? Будь-яка дівчина радо б тебе заміж забрала! Лежи, не вставай, а я сусідки за липовим медом побіжу…

Марія Степанівна, похитавши головою, вийшла. Тарас заплющив очі, поринаючи у тривожний сон. Раптом скрипнули двері, і легкі кроки порушили тишу.

– Ба, це ти? – Тарас розплющив очі й різко сів на ліжку, не вірячи власним очам.

Тарас поспішав до бабусі у Листяне. Останні роки він сам дбав про неї. Батьки були зайняті: тато все ще працював на заводі, а мати днями пропадала на городі, доглядаючи за квітами та грядками. До бабусі заглядала хіба що раз на місяць.

– Я в нас найвільніший, – посміхався Тарас. – Родини досі не завів, хоча вже й тридцять сім минуло. А ви то в клопотах, то з ремонтом возитесь.

– Бабуся тебе дуже любить, – відповіла мати. – Знає, що й продукти привезеш, і по господарству допоможеш, і вихідні з неї проведеш.

– Люблю я її, – з теплом згадав Тарас. – В дитинстві тут літав, як навіжений, а потім служба, робота, заробітки… Час борги віддавати.

– Борги боргами, а коли ти одружишся? – не вгавала мати. – Час вже, Тарасе, дітей заводити, а то так назавжди й залишишся сам.

Тарас їхав ґрунтовою дорогою, у багажнику хиталися пакети з продуктами. Думки повернулися у юність, коли в сусідньому селі Вербове закохався у дівчину – простеньку, але таку рідну. Мар’яна була мовчазною, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні побачення були сповнені пристрасті й ніжності.

– Шкода, що так усе скінчилося, – зітхнув Тарас. – Я пішов на службу, а в неї, виявляється, був інший – той, що повернувся із заробітків і влаштував сцену в усьому селі. Ех, Мар’яно…

На узбіччі він помітив дівчину, яка «голосувала». Тарас пригальмував.

– До Вербового підвезете? – спитала вона, відкинувши темну чубку.

– Сідай, – кивнув він.

У дорозі Тарас нишком поглядав на попутницю. Щось у її рисах здавалося знайомим, майже рідним.

– Ти місцева чи в гості? – зацікавився він.

– Додому їду, – відповіла дівчина. – Екзамени в медучилищі здала, тепер відпочиватиму. Хоч яке там літо в селі – сплошна робота. Але вдома добре, мама чекає.

Вона посміхнулася, і Тарас завмер – ця посмішка була точнасінько як у Мар’яни!

– Ти часом не Мар’янина донька? – обережно спитав він.

– Я Соломія Гончар, – відповіла вона. – Мама у дівоцтві – Мар’яна Шевченко.

– А, точно, – Тарас відчув, як закалатало серце. – Я про твою маму й питав.

– Ви знали мою маму? – здивувалася дівчина.

– Так, бачив колись, – ухилився він, помітивши на її щоці родимку – таку саму, як у нього.

– Скільки тобі, студентко? – спитав він, намагаючись звучати байдуже.

– Скоро вісімнадцять, – засміялася вона. – Хоч і виглядаю молодше.

– Це пройде, – відповів Тарас, зупиняючи авто. – Мабуть, на маму схожа?

– Швидше на батька, – серйозно промовила дівчина, виходячи. – Та його доля була нещасливою. Помер, коли мені десять було. Тепер ми з мамою удвох. Щастя – воно швидкоплинне…

Вона помахала рукою й пішла до хати. Тарас довго дивився їй услід, схилившись на кермо.

Бабуся одразу помітила його сум.

– Що з тобою, Тарасе? Чи не захворів? Може, чаю з малиною?

– Ні, ба, усе гаразд. А де наш старий альбом із фотографіями? – раптом спитав він.

– У комоді, на веранді. А що таке?

– Захотілося юність пригадати, – відповів він.

Вони сіли переглядати альбом. Бабуся розповідала про сусідів, друзів, рідню. Коли Тарас ненароком запитав про Мар’яну, Марія Степанівна зітхнула.

– Після твого від’їзду вона швидко вийшла заміж за свого Петра. Він її кохав, а ти ледве не зіпсував їм весілля, красунчик, – усміхнулася бабуся. – Завжди був улюбленцем дівчат. Коли ж ми тебе одружимо?

– А чоловік її, кажуть, помер? – обережно спитав Тарас.

– Давно вже. Велике горе… – бабуся уважно подивилася на нього і пішла на кухню.

Весь день Тарас не знаходив собі місця. Дівчина, яку він підвіз, не йшла з голови. Родимка, посмішка, вік – усе сходилося. Чи могла вона бути його донькою? Серце стискалося від думки, що Мар’яна могла приховати правду. Він докоряв собТарас глибоко зітхнув, усвідомлюючи, що тепер його життя назавжди змінилося.