Зрада близької

– Ніколи не могла подумати, що у 52 роки стану посміховиськом – і все через власну доньку, – гірко зітхає Віра, оповідаючи подрузі. – Усю життя працювала на знос, відкладала кожну копійку, бралася за будь-яку підробіток, аби в доньки було все найкраще. А в результаті – вона звинувачує мене у крадіжці! Тепер про це тільки й говорять у Калинівці, а вона ще й знайшла батька, з яким ми не спілкувалися двадцять років, і нажалілась йому.

Віра благала доньку й колишнього чоловіка припинити плітки, але марно. Вони твердили одне: вона обікрала власну дитину. Подруга, слухаючи, у розгубленості запитала:
– Віро, я нічого не розумію! Як ти могла вкрасти у неї? Розкажи з самого початку.

– Ти ж знаєш, як я сама виховувала Софійку. Пам’ятаєш, як чоловік кинув мене з двомарічною дитиною заради іншої? Не важко здогадатися, як мені було тяжко.

– Звісно, пам’ятаю. Досі не віриться, як ти вистояла!

Віра глибоко зітхнула, згадуючи ті темні дні. Після розлучення вона зрозуміла, що не може жити в рідному місті, де все нагадувало про зраду. Продавши батьківську двокімнатну квартиру, вона з Софією переїхала до Калинівки. Грошей вистачило лише на скромну квартиру в гарному районі. Віра влаштувала доньку до садочка і взялася за дві роботи. Саме тоді вона й познайомилася з подругою. Життя було важким: безкінечні зміни, втома, але нове місце подарувало надію на краще.

Віра працювала, аби Софійка не відчувала себе гіршою за інших. Модний одяг, новий телефон, уроки танців, репетиторка з англійської – все, що хотіла донька. Без допомоги родини Віра тягла все сама. Вона не хотіла, щоб дитина відчувала себе обділеною, тому відмовляла собі навіть у найдрібніших радощах.

– Невже сама за все платила? – здивувалася подруга. – Я думала, колишній допомагав!

– Він платив аліменти, – зізналася Віра. – Але я п’ять років не чіпала той рахунок. Не хотіла брати нічого від зрадника. Потім подивилася – сума була значною, але потреби в грошах не було, я справлялася. Вирішила залишити їх на майбутнє. І ще почала відкладати частину зарплати.

Софія завжди мала все необхідне, тому тратити аліменти не доводилося. Віра мріяла про старості: купити хатинку на селі, розвести город, завести курей і кролів. Донька вийде заміж, а Віра лишить їй квартиру і присилатиме соління. Більшість грошей на рахунку були від аліментів, а не її заощадження.

– Яка чудова думка! – підхопила подруга. – Я теж про сільську хату мрію. Молодець!

– Не поспішай хвалити, – гірко посміхнулася Віра. – Як тільки купила хату, була на сьомому небі й поділилася радістю з Софійкою. І одразу ж пошкодувала. Вона звинуватила мене в крадіжці й перестала розмовляти.

– Невже через гроші? – шокувалася подруга. – Софія завжди була розумною, доброю дівчиною!

– Вона й залишилася такою, – зітхнула Віра. – Але раптом вирішила, що я вкрала її гроші. Ми довго сварилися. А потім вона знайшла батька й нажалілась йому. Тепер вони вимагають повернути все. Колишній назвав мене егоїсткою, мовляв, витратила на себе гроші, які він давав на навчання. Але ж не враховують, що я горбатилася на двох роботах і дала доньці все! Невже я така погана мати?

Віра замовкла, очі заповнилися сльозами. Вона згадувала, як відмовляла собі в усьому, аби Софія ні в чому не відчувала нестачі. Кожен новий телефон, кожна поїздка на море – все це було оплачено її працею. А тепер донька, яку вона виростила з такою любов’ю, повернулась проти неї. Калинівка була повна пліток: «Віра вкрала аліменти!» Сусіди шепотілися, а Софія замість того, щоб захищати матір, підігрівала скандал, знайшовши батька, який покинув їх двадцять років тому.

Колишній чоловік, Олексій, не соромився у звинуваченнях. Він дзвонив і кричав у трубку:
– Ти витратила гроші, які я слаОлексій кричав у трубку, а Віра мовчала, відчуваючи, як її серце розбивається на тисячі шматочків.