Connect with us

З життя

Мрія, яка залишається мрією: коли діти виростають, а забувають, що щастя — це родина

Published

on

Сьогодні я записав свої думки, як у щоденнику. Мені шістдесят один. Ми з дружиною прожили разом понад сорок років – через біду й достаток, через сльози й сміх. Все було в нашому житті. А тепер, на заході наших днів, лише одне завітне бажання залишилося – понянчити онуків. Вчути тупіт маленьких ніжок, побачити, як вони схожі на сина чи доньку, пригорнути їх, передати те тепло, яке моє материнське серце так хоче комусь віддати. Та, схоже, ця мрія так і залишиться нездійсненною…

Нашому синові Ярославові – вже тридцять п’ять. Він розумниця, головний програміст у великій міжнародній компанії. Заробляє добре, купив розкішну квартиру в центрі Києва, тепер збирає на мрію – нове авто. Допомагає нам – і грошима, і підтримкою. Ми ним пишаємось. Та кожен раз, коли я заговорюю про сім’ю, він відмахується, ніби від набридливої мухи.

«Мамо, я живу для себе. Не одружуватимусь і не заведу дітей», – сказав він мені якось на день народження, коли я, наївна, знову почала мріяти вголос про онуків.

Тоді я ледве стримала сльози. У грудях щось обірвалося. Чоловік намагався мене втішити – мовляв, ще все може змінитися. Та я відчуваю – не зміниться. Він занадто міцно тримається за свою свободу та комфорт.

І якби тільки Ярослав. Але ж і наша донька Олеся пішла тою ж дорогою. Хоча в дитинстві вона була такою домашньою, турботливою… Ми з батьком тоді не сприйняли серйозно її слова у п’ятнадцять: «Я не вийду заміж і дітей не хочу». Ну, здавалося, підліток, перехідний вік. Хто в такому віці слухає?

А тепер Олесі – двадцять дев’ять. Красива, розумна, успішна. Чотири роки живе з хлопцем, а весілля все нема. Я вже й з нею, і з її парубком говорила: може, вже час узаконити стосунки? А вони лише посміхнулися.

«Мамо, ти в якому столітті живеш? Зараз штампи в паспорті нікому не потрібні. Ми й так щасливі».

А коли я обережно завела розмову про дітей, вона різко відповіла:

«Мам, у мене зараз робота. Проєкти, зустрічі, відрядження. Мені не до підгузників і коликів».

Я намагалася пояснити, що молодість не вічна, що жіночий організм створений так, що народжувати краще до тридцяти. Але вона слухати не захотіла. Сказала, що не зобов’язана відповідати чиїмсь очікуванням. Що щастя – не в сім’ї, а в самовираженні.

А в мене – ніби ніж по сердцю. Я ж не чужа. Я ж мати. Я ж не ворог. Я не вимагаю багато. Я просто хочу пограти з онуками. Розповісти їм казки, які колись розповідала дітям. Спекти пиріг з вишнями. Але мені навіть шансу не залишають. Вони не просто не хочуть дітей – вони не хочуть сім’ї, шлюбу, того, чому ми з батьком вчили їх все життя.

Нещодавно ми з Олесею серйозно посварились. Прийшла до мене на чай, а мені перед тим подруга дзвонила, хвалилася, що стала бабусею удруге – її доньці лише двадцять шість, а вже друга дитина. А моя… мовчить, ніби я чужа.

Не витримала. Сказала їй, що в її віці у мене вже двоє дітей було, що я возила їх у колясці вулицями і співала колискові ночами, що це і є справжнє щастя. Вона спалахнула, відкинулась на спинку стільця і холодно промовила:

«Мам, не смій мене порівнювати з собою. У тебе було одне життя, у мене – інше. І я не зобов’язана народжувати, щоб ти почувалася потрібною».

Я заплакала. Вона пішла, не попрощавшись. А я лишилась із холодною чашкою чаю й тремтячими руками. Думаю: де ж я помилилася? Може, була занадто м’якою? Чи, навпаки, давила сильно? Де я, матір, впустила своїх дітей?

Зараз майже всі мої подруги няньчаться із онуками, а я ходжу до них, витираю сльози, посміхаюсь крізь силу. А потім повертаюсь додому – у тишу. Без дитячого сміху, іграшок на підлозі, без маленьких долонь, що тягнуться до мене з криком: «Бабусь!».

Син замкнувся у своїй квартирі серед техніки, графіків і звітів. Донька ховається за екраном ноутбука, робить вигляд, що в неї все під контролем. А я – з розбитим серцем і невгасимою надією. Може, ще не все втрачено?

Може, колись вони зрозуміють… Що гроші, кар’єра, статус – це все мине. А от онук, що обіймає тебе за шию і шепоче «я тебе люблю» – це назавжди. Це лишається в серці, навіть коли все інше зникне.

Але час іде. І я починаю боятися, що мій потяг під назвою «бабуся» так і не прибуде на станцію…

Сьогоднішній урок: найважче – це змиритися, що твої діти оберуть інший шлях. Але як би не було боляче, треба продовжувати любити. Бо матір – це назавжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три + тринадцять =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

I Remember the Day Matteo Stepped Into Our Home—Just Five Years Old, Skinny, with Wide, Wary Eyes That Seemed Too Big for His Face, Clutching a Worn-Out Backpack, All He Had in the World. Laura and I Had Waited Three Years for This Moment.

I remember the day Oliver stepped over the threshold of our home. He was fivesmall for his age, with wary...

З життя3 години ago

My Teenage Daughter Shocked Me by Coming Home with Newborn Twins—Then an Unexpected Call About a Million-Dollar Inheritance Changed Everything

Looking back now, I realise I should have seen it coming. My daughter, Eleanor, had always been different from other...

З життя3 години ago

My Teen Daughter Shocked Me by Coming Home with Newborn Twins—Then an Unexpected Call Revealed a Million-Dollar Inheritance

So, you wont believe what happened to meone of those stories that feels like its straight out of a film....

З життя5 години ago

The Custard Tart That Broke a Family Curse

The Syrup That Broke a Family Curse “In this house, we dont speak of my grandmother,” whispered Oliver, his voice...

З життя6 години ago

The Turkish Delight That Broke a Family Curse

THE BAKEWELL PUDDING THAT BROKE A FAMILY CURSE “In this house, we dont speak of my grandmother,” murmured Oliver, his...

З життя7 години ago

The Watchful Observer: The Little Girl Noticing Her Father’s Mysterious Visit.

**The Quiet Observer: A Little Girl Notices Her Fathers Mysterious Visitor** Tiny Beatrice stayed perfectly still, watching unnoticed as her...

З життя8 години ago

Silent Observer: The Little Girl Watching Her Father’s Mysterious Visit

The Quiet Observer: Little Emily and the Mysterious Visitor Tiny Emily, not wanting to be noticed, watched silently as her...

З життя9 години ago

Can I Have Your Leftovers?”—But When I Looked Into His Eyes, Everything Changed…

The air was thick with the scent of roast beef, Yorkshire pudding, and fine Bordeaux in *The Ivy*, one of...