«Ми більше не хочемо жити тут: повертаємось додому, бо в нас закінчилися сили» — батьки обрали рідне село замість міської розкоші

— Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил, — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідної села.

— Твої батьки з’їхали з глузду, Тарасе? Хіба хтось мріяв би про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа завжди готова, все під рукою. А їм усе не так! — з роздратуванням промовила Оксана, дружина.

— Обережніше зі словами, Оксанко, — похмуро відповів Тарас.

— Та ж це правда! Вони не вміють користуватися технікою, не виходять на вулицю, постійно незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?

Тарас мовчав. Він і сам не розумів, що відбувається. Батьки справді змінилися. Колись жваві, усміхнені, повні сил — тепер блукають по квартирі, як тіні. Він перевіз їх до міста, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і мовчання. Невже він помилився?

Переїзд із села вони довго відкладали. Тарас умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хати — та й потреби не було, гроші в сина були. Та переїхали вони, а душі їхні, схоже, лишилися в тій хаті під білими березами.

Петро й Ганна так і не звикли до нового місця. Їм бракувало шумного подвір’я, сусідів, що заходять «на чай», городу, запаху землі після дощу. Тут же — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто й вічна метушня. Навіть авто, подаруване Тарасом батькові, той боявся водити — забагато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.

— Як там наші сусіди? — зітхала Ганна. — Напевно цього року огірки вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила малинового варення.

— Замовчи, серце болить… — шепотів Петро, витираючи очі. — Кожної ночі бачу нашу хату у сні. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.

— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти стараєшся… Та це не наше. Не можемо ми тут жити.

— Та ти коли востаннє його бачив? — запитав Петро. — Він же через дорогу, а знайти час зайти — ні. А твоя Оксана тільки й робить, що закатує очі, коли я їй про добрива розповідаю…

У цю мить Тарас увійшов у дім. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі й зрозумів — пора говорити відверто.

— Мам, тату, що відбувається?

— Сину… ми їдемо, — тихо промовив Петро. — Повертаємось додому. У нас більше немає сил жити тут. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, береза у дворі. Тут гарно, зручно… але не по душі.

Тарас мовчав. Він дивився на батьків, на їхні стомлені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитися від усього, що він для них влаштував? Але сперечатися не став.

— Добре. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.

— А завтра? — несміливо запитала Ганна. — Може, завтра знайдеш час?

— Завтра так завтра, — кивнув син.

Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам же в селі задихався. А вони, навпаки, там дихали повною грудиВони зрозуміли, що щастя — це не стіни, а те, як вони наповнені.