Як я хитрістю знайшла спокій, позбувшись невістки

Сьогодні чудово вдалося втілити один хитрий план — нарешті повернути спокій у нашому домі.

П’ять місяців тому в нашій родині сталося довгоочікуване диво — народився син Юрко. Для мене та чоловіка Олега це був найщасливіший день у житті. Ми готувалися до народження, читали книги, дивилися відео, і коли Юрко з’явився, хоч і було непросто, ми старалися впоратися самі. Олег дуже допомагав: міняв підгузки вночі, мив пляшечки, колихав малюка. Ми працювали як один механізм.

Це тривало рівно до того дня, поки в нашу оселю не вринулася… його мати. Два місяці тому моя свекруха — Марія Іванівна — з’явилася «допомагати». Без попередження. Без запрошення. З речами, з урочистим виглядом, ніби рятує нас від неминучої катастрофи.

— Залишаюся на невизначений термін! — оголосила вона з порога.

Спочатку я подумала: може, і справді стане легше. Але помилилася. Життя перетворилося на нескінченний потік критики, контролю та безумовних порад. Жодної хвилини спокою. Кожен мій крок супроводжувався коментарями:

— А це що ти на нього вдягла? Він же замерзне!
— Ти знову забула дати йому кропову водичку?
— За нашого часу дітей інакше виховували, тому й покоління тепер слабке…

Я намагалася ввічливо натякнути, що їй пора додому, що там чекає чоловік, справи… Але Марія Іванівна виявилася глухою до моїх натяків.

— Василь впорається! А вам моя допомога потрібніша! — весело сміялася вона, наливаючи собі чай і роздаючи вказівки.

Спочатку терпіла. Потім злилася. Потім плакала вночі. А потім зрозуміла: просто так вона не поїде. І я вирішила діяти.

Наступного ранку я підійшла до неї з найщирішою посмішкою:

— Маріє Іванівно, я тут подумала… Мабуть, вийду на роботу. Не на весь день, але на кілька годин. А ви ж якраз з нами, зможете посидіти з Юрком, поки я працюватиму? Лише на шість годин…

Посмішка зникла з її обличчя.

— Сама? З немовлям? — перелякано запитала вона.

— Ну хто ж, як не ви? Ви ж самі казали, що хочете допомагати. Ось і можливість! У вас чудово вийде. А я трохи відпочину, ще й заробимо. Адже нам ремонт робити, Олег сам казав.

Чоловік повернувся з роботи, і, як я сподівалася, свекруха кинулася до нього із скаргами. Але Олег… підтримав мене!

— Мам, це ж чудова ідея! Оленька хоч трохи відпочине. Ти ж сама пропонувала допомогу, от і покажи себе. Ми в тебе віримо!

Свекруха розгубилася. Але сперечатися не стала.

А я наступного дня «пішла» на роботу. Насправді — до подруги. Іноді — в парк, іноді — по магазинах. Але кожного разу поверталася втомленою, з запалими очима і вдячністю:

— Дякую вам, Маріє Іванівно, без вас я б не впоралася…

А сама пильнувала, щоб свекруха не розслаблялася. Вечеря не приготована?

— Нічого страшного, я дуже втомилася, зараз сама щось зроблю… але може, завтра ви спробуєте? Адже ви ж удень вдома…

А по вихідних — у кіно, у кав’ярню, на прогулянки з Олегом. А Марія Іванівна — з онуком, підгузниками, коликами та пляшечками.

Минув тиждень. Далі другий.

І от одного вечора вона не витримала:

— Пробачте, діти, але Василь без мене зовсім пропаде. Хазяйство йому не потягнути. Мушу їхати.

— Як же так? — зі смутком сказала я. — Ми ж так на вас розраховували… Але якщо вже так…

За день вона зібрала речі та поїхала. А я… нарешті зітхнула з полегшенням.

Дім знову наповнився затишком і тишею. Я повернулася до сина, до своїх улюблених справ. Олег поряд, і ми знову стали родиною, а не заручниками нав’язливої «допомоги». І знаєте що? Нітрохи не шкодую про свій «хитрий» план. Бо іноді жінка повинна захищати не лише себе, але й свій спокій.