З життя
Ми не хочемо жити тут, синку. Повертаємось додому. Наші сили вичерпані” — батьки обрали рідне село замість міської розкоші
«Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил» — батьки відмовились від міської розкоші заради рідної села.
— Твої батьки з’їхали з глузду, Тарасе? Та будь-хто мріяв би про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа на столі, усе під рукою. А їм завжди щось не так! — з дражливостю вимовила Оксана, дружина.
— Осторожніше зі словами, Оксанко, — похмуро відповів Тарас.
— Та ж це правда! Вони не хочуть вчитися користуватись технікою, не виходять на вулицю, постійно чогось незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?
Тарас мовчав. Він і сам не розумів, що відбувається. Батьки справді змінилися. Колись жваві, енергійні, усміхнені — тепер блукали квартирою, немов тіні. Він привіз їх у місто, витягнув із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і тиша. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Тарас умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хату — та й потреби не було, грошей у сина вистачало. У підсумку переїхали, але їхні душі, схоже, лишилися там, під старими вербами.
Петро й Ганна так і не звикли до нового життя. Їм бракувало галасливого подвір’я, сусідів, що заходять «на чайок», городу, запаху землі після дощу. Тут же — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто й вічна метушня. Навіть авто, подаруване Тарасом батькові, той боявся керувати — забагато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
— Як там наші сусіди? — зітхала Ганна. — Напевно, огірки уродилися, стільки дощів було… А я так і не зварила смородинового варення.
— Годі, серце болить… — шепотів Петро, витираючи очі. — Я щоніч у сні нашу хату бачу. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.
— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти старався… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.
— А ти коли востаннє його бачив? — запитав Петро. — Він же через дорогу, а зайти часу нема. А твоя Оксана тільки й робить, що очі закочує, коли я їй про добрива розповідаю…
У цю мить Тарас увійшов додому. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі й зрозумів — час говорити відверто.
— Мамо, тату, що відбувається?
— Сину… ми їдемо, — тихо промовив Петро. — Повертаємось додому. У нас більше немає сил жити тут. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, верба у дворі. Тут гарно, зручно… але не по душі.
Тарас мовчав. Він дивився на батьків, на їх утомлені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитись від усього, що він для них облаштував? Але сперечатись не став.
— Гаразд. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.
— А завтра? — несміливо запитала Ганна. — Може, завтра знайдеш час?
— Завтра так завтра, — кивнув син.
Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам же в селі задихався. А вони, навпаки, там дихали на повні груди. Невже справді, що рідне — це не стіни й комфорт, а спогади, запахи, тиша й спів пташок?
Петро й Ганна ожили того ж вечора. Збирали речі з усмішками, мріяли, як посадять картоплю, кого першими запросять у гості. Ніч напролет пили чай і шепотілись, немов у молодості.
І тоді Тарас зрозумів: інколи любов — це не квартири й техніка, а просто дати батькам повернутись туди, де їхнє серце. Бо дім — це не адреса. Дім — це там, де тебе люблять і чекають.
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...
The Dearest of Kin: A Heartwarming Tale of Three Generations, Grandchildren’s Laughter, and Family Bonds in the Smith Household
Funny how life turns out, isnt it? Things could have so easily gone differently. Our neighbour is always amazed at...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant—And You Don’t Even Have Children! An English Mother-in-Law’s Relentless Criticism Unites Her Son and His Wife During a Turbulent Home Renovation”
Youre not a wife, youre just a servant. You havent even had any children! Mum, Eleanor is going to stay...
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Have to Work!” My Friend Antony Declared. But His Dream of a Life of Leisure Didn’t Go As Planned
My wifes mother is loadedwell never have to work, my friend exclaimed with delight. One of my acquaintances, George, always...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story “Gran, I need to ask you something—it’s really important. I need a lot of money.” He arrived in the evening—nervous, restless. Normally, Daniel popped round to see Lilian twice a week, happy to fetch her groceries or pop out the bins. Once, he even fixed her old sofa. Always calm, always confident—never like this. Lilian always worried—it was a strange world out there. “Daniel, love, can I ask—why do you need the money? And how much is ‘a lot’?” Her voice was steady, but her heart thumped. Daniel was her eldest grandson—a good lad, kind at heart. He’d finished school a year ago, working part-time while studying. His parents hadn’t voiced any concerns, but why would he need so much cash? “I can’t say yet, Gran, but I promise I’ll pay you back—just not all at once…” “You know I’m only on my pension,” said Lilian, torn, “How much exactly?” “One thousand pounds.” “Why not ask your parents?” Lilian asked absently, already guessing his answer. Daniel’s dad—her son-in-law—was strict, expected children to solve their own problems and not stick their noses where they didn’t belong. “They wouldn’t help,” Daniel replied, confirming her thoughts with a sigh. Had he got mixed up in something serious? Would giving him the money only make it worse? But what if not giving it made things even harder? She studied him with concern. “Gran, it’s nothing bad, I swear. I’ll pay you back in three months—promise! Don’t you trust me?” She probably should lend it, even if he never returned it. There ought to be someone in his life who has his back; someone he can trust—so he never loses faith in people. She did have that money set aside for emergencies. Perhaps this was the one. After all, Daniel had come to her. Funerals could wait—life was for the living. It’s family—family you must trust. They say if you lend money, be prepared to lose it. The young can be unpredictable… but Daniel had never let her down. “All right, I’ll lend you the money for three months, as you said. But wouldn’t it be better for your parents to know?” “Gran, you know I love you, and I always keep my promises. If you can’t help I’ll try to get a loan—after all, I do work.” The next day, Lilian went to the bank, withdrew the money and handed it to Daniel. He beamed, gave her a grateful hug, and dashed off: “Thank you, Gran, you’re the best. I’ll pay you back—I promise!” Lilian returned home, brewed herself a cup of tea, and pondered. So many times in her life she’d desperately needed help. Every time, someone came through. But now, these days, everyone looked out for themselves. Times were tough. A week later, Daniel popped in again, cheerful. “Gran, here’s the first bit back—I got an advance at work. Oh, and can I bring a friend round tomorrow?” “Of course, love. I’ll bake your favourite—poppyseed cake.” She smiled, relieved—whatever it was, she’d soon know. Daniel came that evening. Not alone. A slender young woman stood by his side. “Gran, this is Lisa. Lisa, meet my lovely Gran, Lilian.” Lisa blushed, “Hello, thank you so much, Mrs Taylor!” “Come in, both of you,” Lilian relaxed—they seemed good together. They sat and chatted over tea and cake. “Gran, I couldn’t tell you before. Lisa’s mum became suddenly very ill; there was no one else to help and Lisa was so worried—she made me promise not to explain why I needed the money. But it’s over now—her mum’s had the operation. The doctors say she’ll recover.” Daniel looked at Lisa, squeezing her hand. “Thank you—you’re so kind. I can’t thank you enough,” Lisa said, turning away to hide her tears. “I told you, everything’s all right, don’t cry,” Daniel smiled, “Come on, Gran, we’d better be off—getting late.” “Take care, dears, goodnight—may everything work out for you.” As they left, Lilian crossed herself (old habits die hard). Her grandson had grown up—a solid young man. She was glad she trusted him. It wasn’t really about the money; it brought them closer. Two months on, Daniel repaid her in full. “Just think, Gran. The doctor said if we hadn’t acted so quickly, it could have ended much worse. I didn’t know how I could help Lisa. I realise now—there’s always someone willing to step up when things are hard. And I’ll always look after you, Gran—you’re the best in the world!” Lilian ruffled his hair, as she had when he was little. “All right, off you go—and bring Lisa round soon!” “Of course,” Daniel grinned, hugging her. As she closed the door, Lilian remembered what her own gran used to say: “You must always look after your own. It’s the English way—never turn your back on family. Remember that!”
Gran, Ive got a favour to ask you. I really need some money. A lot. James turned up at Sarah...
We Should Have Got Ready for the Baby Sooner! My Return from Hospital Was a Nightmare—My Husband Didn’t Prepare Anything, the House Was a Mess, and I Was Embarrassed in Front of Our Family. Whose Fault Was It That We Weren’t Ready?
You know, I really should have got things sorted well before the baby arrived! Ill never forget the day I...
No One to Really Talk To: A Story of Old Friends, Long-Lost Numbers, and a Conversation That Changed Everything
Honestly, Mum, how can you say youve got no one to talk to? sighed her daughter, the exhaustion plain in...