Connect with us

З життя

Ми з чоловіком голодували заради дітей, а на старості залишилися самотніми.

Published

on

Ми з чоловіком голодували, щоб діти жили краще. А на старість лишилися у повній самотності.

Усе життя ми прожили заради дітей. Не для себе, не для якогось успіху, а саме для них — трьох наших любих, яких пестили, доглядали, жертвували усім, що мали. І хто б міг подумати, що наприкінці цього шляху, коли здоров’я вже не те, сили не ті, поряд виявиться лише біль і порожнеча, а не вдячність і турбота.

З Ярославом ми знали одне одного з дитинства — жили в одному дворі, вчилися в одному класі. А коли мені виповнилося вісімнадцять, ми одружилися. Весілля гуляли скромно, грошей не було зовсім. Через кілька місяців я дізналася, що вагітна. Тоді Ярослав кинув навчання, щоб влаштуватися на дві роботи — хоч як прогодувати сім’ю.

Жили ми бідно. Іноли їли одну картоплю три дні поспіль, але ніколи не скаржилися. Ми знали, заради чого усе це. Мріяли, щоб наші діти не знали злиднів, не відчували тої нужді, в якій ми жили. І коли ситуація трохи поліпшилася, я знову завагітніла. Було страшно, але ми з чоловіком не вагалися навіть секунди — роститимемо. Адже це ж наша дитина.

Тоді у нас не було помічників. Ніхто не підтримував, не приїжджав посидіти з малюками. Моя мама померла рано, а свекруха жила в іншій області і була занадто занята собою. Я буквально жила на кухні та в дитячій, а Ярослав пропадав на роботі, повертаючись пізно, з втомленими очима й потрісканими від холоду руками.

До тридцяти я народила третю. Важко? Так. Але ми й не сподівалися, що буде легко. Нас життя не пестило. Просто йшли вперед. Крок за кроком, через кредити, виснажливу роботу, ми домоглися того, що двом дітям змогли купити по квартирі. Скільки безсонних ночей це коштувало — знає лише Бог. А молодшу відправили вчитися за кордон — вона мріяла стати лікарем. Ми взяли черговий кредит і сказали собі: «Ми впораємося».

Роки летіли, ніби на швидкій перемотці. Діти виросли, розлетілися. У них своє життя. А в нас почалася старость. Не повільно й спокійно, як хотілося б, а різко — з діагнозом у Ярослава. Він став слабшати, танути на очах. Я доглядала за ним сама. Ні дзвінків, ні візитів.

Старша дочка, коли я подзвонила з проханням приїхати, відповіла роздратовано:
— У мене свої діти, у мене справи. Не можу.
А знайомі розповіли, що бачили її в кафе з подругами.

Син посилався на роботу, хоча того ж дня викладав у соцмережах фото з пляжу в Єгипті.
А молодша — та, заради якої ми продали майже все, щоб вона отримала європейську освіту — відписалася, що не може вирватися через сесію. І все.

Я ночами сиділа біля ліжка Ярослава, годувала його з ложки, міряла температуру, тримала за руку, коли йому було боляче. Я не чекала чудес — просто хотіла, щоб він відчував, що поруч є хтось, кому він ще потрібен. Бо він потрібен мені.

І саме тоді я зрозуміла — ми лишилися самі. Цілковито. Без підтримки, без тепла, навіть без найменшого інтересу. Так, ми зробили для дітей усе. Ми не їли, щоб вони їли. Ми не купували собі нового, щоб у них було краще. Ми не відпочивали — щоб вони могли поїхати до моря.

А тепер ми стали тягарем. І знаєте, що найболючіше? Навіть не зрада. Найгірше — це усвідомлення, що тебе викреслили. Що ти був потрібний, поки був корисним. А тепер — просто заважаєш. Вони молоді, вони живуть, у них усе попереду. А ти — з минулим, яке нікому не цікаве.

Іноді я чую, як сусіди сміються у коридорі — до них приїхали онуки. Іноді бачу, як подруга йде в парк, тримаючись за руку з донькою. І стискаюся всередині. Нам це не світить. Ми для своїх дітей — лише історія.

Тепер я перестала дзвонити. Перестала нагадувати про себе. Ми з Ярославом живемо у маленькій, але чистій квартирі. Я варю йому каші, вмикаю старі фільми, сижу поруч, коли він засинає. І кожного вечора прошу в неба лише одного — хай його не мучить. Хай його відхід буде легким. Бо більшого болю він не заслужив.

А діти… А що діти? Мабуть, у них усе добре. Ми ж для цього й старанно працювали. Тільки ось чому так гірко від цієї «успішності»? Чому так пусто й холодно в душі?

Ми з чоловіком голодували заради їхнього щастя. А тепер ковтаємо сльози в тиші.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять − 10 =

Також цікаво:

З життя2 години ago

In Rio de Janeiro, in one of those neighborhoods where electric wires twist above the streets like the city’s veins, lived Mariana.

In the heart of London, where cobbled streets wound like veins beneath a tangle of telephone wires, lived Eleanor Whitmore....

З життя3 години ago

Five Years After She Left, a Wedding Revealed a Shocking Truth – 6-Minute Read

Five years after my wife left, my daughter and I attended my best mates wedding. But my world shattered when...

З життя3 години ago

Five Years After His Departure, a Wedding Revealed a Shocking Truth – 6 Min Read

Five years after she left, a wedding uncovered a shocking truth. Five years after losing my wife, my daughter and...

З життя4 години ago

Diego Herrera. Just a Lawyer.

Oliver Whitmore. Just a Solicitor. My name is Oliver Whitmore. Im twenty-eight, and Im a solicitor. Yes, I have Downs...

З життя6 години ago

My Son Abandoned Me in a Nursing Home… Now He’s Asking for Money to Pay for His Wedding

I never imagined my retirement would smell of antiseptic and lukewarm soup. At seventy, I pictured myself with red-painted lips,...

З життя6 години ago

The Wolves That Howled at the Moon

In the snow-laden forests of the Scottish Highlands, where the wind whispers through the pines and the night stretches on...

З життя6 години ago

The Wolves That Howled at the Moon

In the snow-laden forests of the Scottish Highlands, where the wind whispers through the pines and the night stretches for...

З життя9 години ago

The Second Time Around Holds Its Own Worth

**The Second Time Holds Its Worth** “Mum, I dont want to go to Grandmothers!” cried little Elizabeth, seven years old,...