Залишилася на самоті та стала тягарем для дитини у 70 років

Здається, мені сімдесят років. Я самотня, як дорожній стовп. Я стала тягарем для власної доньки.

— Доню, приїдь увечері… Благаю тебе, без тебе мені не впоратися.

— Мамо, я завалена роботою! Втомилася вже від твого скиглення. Гаразд, приїду…

Я не витримала — заридала. Боляче, нестерпно боляче. І тут же перед очима виникли безсонні ночі, довгі роки, коли я сама тягла весь тягар, щоб виростити її, мою Олену. Я віддала їй усе життя. Хіба це вдячність?

Можливо, я сама винна. Занадто її пестила, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Але Олена влаштувала такий скандал, що мені довелося розірвати ті стосунки, хоча серце розривалося.

Тепер мені сімдесят. І я сама. Зовсім сама. У мене купа хвороб, я ледве пересуваюся. А моя єдина донька… вже двадцять років як заміжня, і, схоже, їй легше робити вигляд, що у неї взагалі немає матері. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу я їх лише на фотографіях. Чому? Навіть не знаю…

— Ну, що цього разу трапилося? — обірвала Олена, увійшовши в хату.

— Мені призначили уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…

— Що, я тепер маю кожен день сюди мотатися? Мамо, ти жартуєш?!

— Оленко, я не можу вийти на вулицю — тротуари в ожеледиці…

— А платити мені будеш? Я ж не на благодійності! Безкоштовно кататися не збираюся!

— У мене немає грошей…

— Ну тоді бувай, мамо. Звертайся до когось іншого!

Вранці я вийшла з дому за дві години до прийому, щоб дотягти до поліклініки. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи й витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…

— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?

Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася поруч, поклала руку мені на плече.

— Ні, донечко, я плачу зовсім з іншої причини…

Так ми й розбалакалися. Я, як на сповіді, вилила їй душу. Бо більше не було з ким поговорити. Її звали Наталка. Виявилося, вона живе всього у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гості, приносила продукти, допомагала по господарству.

А на день народження прийшла лише вона. Тільки Наталка.

— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… Так тепло стає на душі, коли я поряд з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.

І тоді я зрозуміла — вона стала мені ріднішою, ніж власна донька. Ми гуляли, разом їздили за місто, святкували свята. Вона піклувалася про мене, як рідна.

Довго думала, але все ж таки наважилася — я переписала хату на Наталку. Вона спочатку навіть не хотіла, намагалася відмовитися. Але я наполягла. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені дарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро заради вигоди.

З часом вона забрала мене до себе — мені вже було важко жити самій. Мою хату ми продали. Щоб потім Олена не судилася з Наталкою, не влаштовувала розборок.

І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла з образами й погрозами. Вона кричала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, сподівалася на хату, а я «розчарувала» її. Тоді чоловік Наталки встав біля дверей і тихо, але твердо сказав:

— Ідіть. І більше сюди не приходьте. Вам тут не раді.

Ось так… Чужі люди виявилися ближчими, ніж рідна дитина. І боляче, і соромно, і страшно від того, як легко губиться людське. Але якби мені знову дали вибрати, я б знову вибрала Наталку. Бо вона — моя родина. Справжня.