З життя
У вас є місяць, щоб звільнити кімнату! — заявила свекруха. І чоловік підтримав її рішення.
— У вас є місяць, щоб з’їхати з моєї квартири! — оголосила свекруха. І чоловік став на її бік.
Ми з Ігорем прожили разом два роки, перш ніж вирішили оформити шлюб. За цей час я щиро вірила, що пощастило не лише з нареченим, а й із його родиною. З його матір’ю у нас складалися найтепліші стосунки. Я завжди уважала її думку, прислухалася до порад і навіть раділа, що мені дісталася така розумна й доброзичлива свекруха.
Весілля майже повністю оплатила вона. Мої батьки змогли допомогти лише з дріб’язковими витратами — у них були труднощі, і ніхто їх за це не звинувачував. Усе йшло, як у казці. Здавалося, попереду — лише світле майбутнє. Але через кілька днів після весілля моя «чемненька» свекруха приголомшила нас заявою, яка досі лунає в моїх вухах.
— Ну що ж, діти, — сухо промовила вона, — я виконала свій материнський обов’язок. Виховала сина, вивчила, одружила. А тепер будь ласка, збирайтеся: у вас є рівно місяць, щоб звільнити мою квартиру. Ви тепер сім’я — вчіться жити самостійно. Труднощі будуть, але вони вас загартують. Вам доведеться економити, викручуватися, шукати рішення. А я… нарешті почну жити для себе.
Я завмерла. Ігор мовчав. Мені здавалося, що це жарт, але по обличчю свекрухи було видно — вона серйозна.
— І, будь ласка, не розраховуйте, що я буду няньчити онуків, — додала вона, ніби добивала нас. — Я віддала синові все. І більше нікому нічого не винна. Так, я бабуся, але не нянька. Ви завжди будете мені раді в гості, але на мою допомогу — на жаль, не розраховуйте. Не осудіть мене, зрозумієте, коли самі опинитесь на моєму місці.
Сказати, що я була в шоці — це нічого не сказати. Усе, у що я вірила, розсипалось у момент. Я стояла посеред кімнати, яку вважала хоча й тимчасовим, але затишним домом, і відчувала, як ґрунт тікає з-під ніг. Мене переповнювали злість, образа, біль. Ця жінка залишиться у трьохкімнатній квартирі сама, а нас виганяє, наче чужих. Адже Ігор — її син, і він співвласник цієї квартири!
Я чекала, що він хоча б слово скаже на мою захист, стане на мою сторону… Але він подивився на мене й тихо промовив:
— Мабуть, мама права. Ми маємо спробувати самі.
Він одразу взявся шукати оренду, почав розглядати вакансії — «тепер треба більше заробляти, адже в нас своє життя».
Я дивилася на нього й не впізнавала. Де та людина, що клявся ніколи не дати мене в обиду? Де його обіцянки захищати мене?
Мої батьки, на жаль, не могли нас прихистити — жили вдвох із молодшою сестрою у двокімнатній «хрущовці». Фінансово допомогти — тим паче. Я їх не звинувачую. Але де була ця свекруха з доброю посмішкою, коли ми були їй потрібні?
Я стільки чула, що свекрухи бувають різні. Але не думала, що моя виявиться з тих, що без коливань викидають молодих із дому, навіть якщо її власний син — серед «виселених».
А що до дітей… Хіба не кожна бабуся мріє няньчити онуків? Хіба не заради цього живуть жінки її віку? Я пам’ятаю, як вона ще рік тому зі сльозами казала: «Коли в мене з’явиться онук — я його з рук не спускатиму!»
А тепер: «Я нікому нічого не винна».
Може, вона й права — ми справді маємо навчитися жити самостійно. Може, її рішення — це «жорстка любов». Але скажу чесно: я більше ніколи не дивитимуся на неї з колишньою довірою. Тому що того вечора вона показала, що у скрутну хвилину — вона за себе, а не за родину.
А Ігор?.. Він обрав матір. І навіть якщо він вважає, що це тимчасово — для мене це вже назавжди.
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Have to Work!” My Friend Antony Declared. But His Dream of a Life of Leisure Didn’t Go As Planned
My wifes mother is loadedwell never have to work, my friend exclaimed with delight. One of my acquaintances, George, always...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story “Gran, I need to ask you something—it’s really important. I need a lot of money.” He arrived in the evening—nervous, restless. Normally, Daniel popped round to see Lilian twice a week, happy to fetch her groceries or pop out the bins. Once, he even fixed her old sofa. Always calm, always confident—never like this. Lilian always worried—it was a strange world out there. “Daniel, love, can I ask—why do you need the money? And how much is ‘a lot’?” Her voice was steady, but her heart thumped. Daniel was her eldest grandson—a good lad, kind at heart. He’d finished school a year ago, working part-time while studying. His parents hadn’t voiced any concerns, but why would he need so much cash? “I can’t say yet, Gran, but I promise I’ll pay you back—just not all at once…” “You know I’m only on my pension,” said Lilian, torn, “How much exactly?” “One thousand pounds.” “Why not ask your parents?” Lilian asked absently, already guessing his answer. Daniel’s dad—her son-in-law—was strict, expected children to solve their own problems and not stick their noses where they didn’t belong. “They wouldn’t help,” Daniel replied, confirming her thoughts with a sigh. Had he got mixed up in something serious? Would giving him the money only make it worse? But what if not giving it made things even harder? She studied him with concern. “Gran, it’s nothing bad, I swear. I’ll pay you back in three months—promise! Don’t you trust me?” She probably should lend it, even if he never returned it. There ought to be someone in his life who has his back; someone he can trust—so he never loses faith in people. She did have that money set aside for emergencies. Perhaps this was the one. After all, Daniel had come to her. Funerals could wait—life was for the living. It’s family—family you must trust. They say if you lend money, be prepared to lose it. The young can be unpredictable… but Daniel had never let her down. “All right, I’ll lend you the money for three months, as you said. But wouldn’t it be better for your parents to know?” “Gran, you know I love you, and I always keep my promises. If you can’t help I’ll try to get a loan—after all, I do work.” The next day, Lilian went to the bank, withdrew the money and handed it to Daniel. He beamed, gave her a grateful hug, and dashed off: “Thank you, Gran, you’re the best. I’ll pay you back—I promise!” Lilian returned home, brewed herself a cup of tea, and pondered. So many times in her life she’d desperately needed help. Every time, someone came through. But now, these days, everyone looked out for themselves. Times were tough. A week later, Daniel popped in again, cheerful. “Gran, here’s the first bit back—I got an advance at work. Oh, and can I bring a friend round tomorrow?” “Of course, love. I’ll bake your favourite—poppyseed cake.” She smiled, relieved—whatever it was, she’d soon know. Daniel came that evening. Not alone. A slender young woman stood by his side. “Gran, this is Lisa. Lisa, meet my lovely Gran, Lilian.” Lisa blushed, “Hello, thank you so much, Mrs Taylor!” “Come in, both of you,” Lilian relaxed—they seemed good together. They sat and chatted over tea and cake. “Gran, I couldn’t tell you before. Lisa’s mum became suddenly very ill; there was no one else to help and Lisa was so worried—she made me promise not to explain why I needed the money. But it’s over now—her mum’s had the operation. The doctors say she’ll recover.” Daniel looked at Lisa, squeezing her hand. “Thank you—you’re so kind. I can’t thank you enough,” Lisa said, turning away to hide her tears. “I told you, everything’s all right, don’t cry,” Daniel smiled, “Come on, Gran, we’d better be off—getting late.” “Take care, dears, goodnight—may everything work out for you.” As they left, Lilian crossed herself (old habits die hard). Her grandson had grown up—a solid young man. She was glad she trusted him. It wasn’t really about the money; it brought them closer. Two months on, Daniel repaid her in full. “Just think, Gran. The doctor said if we hadn’t acted so quickly, it could have ended much worse. I didn’t know how I could help Lisa. I realise now—there’s always someone willing to step up when things are hard. And I’ll always look after you, Gran—you’re the best in the world!” Lilian ruffled his hair, as she had when he was little. “All right, off you go—and bring Lisa round soon!” “Of course,” Daniel grinned, hugging her. As she closed the door, Lilian remembered what her own gran used to say: “You must always look after your own. It’s the English way—never turn your back on family. Remember that!”
Gran, Ive got a favour to ask you. I really need some money. A lot. James turned up at Sarah...
We Should Have Got Ready for the Baby Sooner! My Return from Hospital Was a Nightmare—My Husband Didn’t Prepare Anything, the House Was a Mess, and I Was Embarrassed in Front of Our Family. Whose Fault Was It That We Weren’t Ready?
You know, I really should have got things sorted well before the baby arrived! Ill never forget the day I...
No One to Really Talk To: A Story of Old Friends, Long-Lost Numbers, and a Conversation That Changed Everything
Honestly, Mum, how can you say youve got no one to talk to? sighed her daughter, the exhaustion plain in...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose the Perfect Daughter-in-Law and Found My Son’s True Love with a Little Help and a Secret Deal
I Paid for My Sons Happiness I mulled it over for ages, and finally decided I would hand-pick my sons...
The Ringtone on My Daughter-in-Law’s Phone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
Diary Entry Living alone in my lovely one-bedroom flat in the heart of London has suited me well enough these...
For about an hour, I observed young would-be parents who had only just left sixth form.
For about an hour, I observed a pair of soon-to-be parents, barely out of sixth form. Not long ago, I...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant. You Don’t Even Have Children!” – When Helena Moved in During Renovations, Her Mother-in-Law’s Cruelty Tested Her and Her Husbands Marriage in Their London Home
Youre not a wife, youre a servant. And you dont even have children! Mum, Emily will be staying here for...