Старий холостяк, який вмів насолоджуватися самотнім життям.

Петро Коваль був старим бондарюкою. Жив собі та й жив, самотність його не гнітила. Працював, як кінь волинський. Справу свою любив. Звик робити все ідеально, аби порядок був у всьому. А скільки жінок не стрічав — ідеальної так і не зустрів. Того року, наприкінці липня, вирушив Петро у відпустку на південь. Стомився страшенно, захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз у інтернет, дав оголошення.

Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка південного села. До моря хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, і за його продукти — приготують дарма домашнього. Отож, спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Дім був старим, але охайним, кімната затишною, а господиня доброзичливою. По двору бігала маленька собачка, тойчик. У саду дозрівали фрукти, а діти, хлопчик і дівчинка, років 9-10, метушилися коло хазяйства. Господиня Петрові не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею й мило посміхалася. Петро цілі дні проводив на морі, купався, ліз по скелях, фотографував і листувався зі старим приятелем у ВК. Іноді він замислювався, звідки у 50-річної жінки такі малі діти. Замислювався, замислювався, та й спитав.

— Олено Миколаївно, це Ваші онуки?
— Ні, — відповіла Олена, — мій син і дочка, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, то вирішила хоч діток народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки розмовляли, придивився Петро до господині — приємна, м’яка, усміхнена. І ім’я йому подобалося. Олена, Леночка. Маму його так звали. І пахло від Олени полуницею та вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обидва вони не кривлялися — та що там, дорослі люди. Удень поводилися як завжди, а вночі Петро тихенько заходив до господині, до Леночки. А потім підкрадався назад до своєї кімнати. Діток-таки будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Петра, лише подивився хитренько, ніби все розумів. Гарна собака, економна. З’їдала пару ложок, але двір стерегла сумлінно, звали її Бронька. І стала Бронька ходити з Петром на море, навіть плавала, потім вилізе, струситься, висохне на сонечку та побіжить додому раніше Петра. А він — слідом.

Але одного разу Бронька не прийшла. І Петро пішов її шукати, кликав, гукав, написав з десяток оголошень, почав розклеювати. Куди поділася собака? Неясно. Стара сусідка сказала, що може заїжджі вкрали, ті, що знімають на іншому кінці села. Петро пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали, із маленькою собачкою, годину тому, у бік траси. Петро повернувся, сів у машину та погнався. Наздогнав через кілометрів 80 і перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини, молоді, зухвалі.

— Гей, забирайте машину! Їздити не вмієте! Зараз міліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Петро, — тільки спершу поверніть собаку.
— Та прямо, витончився, — засміялася та, що вища. — Вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — відповів Петро, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та йди ти геть! — заверещала друга. — Не забереш машину — скло поб’ємо!

Петро обійшов їх і покликав: «Бронько, Бронечка!» Бронька загавкала і забігала по сидіннях, намагаючись пролізти у відчищене вікно. Дівчини хапали Петра за руки, лаялися матом і намагалися битися. Петро не знав, що робити, розгубився — бити жінок не можна.

Виручив під’їхавший гаїшник, товстий, спітнілий, стогнучий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Броньку на руки.

— Тихо всі. До кого собака піде, той і візьме. Документів на неї в жодного немає.

— Цвіточко, Пусечко, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — йди до нас, у машинку йди!
— Поїхали, Бронько, додому, — сказав Петро.
Гаїшник поставив собаку на землю. Бронька кинулася до Петра, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — засопів гаїшник.

— Ні, собака наша! — закричали дівчата. — Не маєте права її у нас забирати! Ми вашому начальству поскаржимося! Ми її від самовисування врятували!

Гаїшник почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак «СТОП», аптечку. І всі таблетки в ній перерахуємо. Автомобіль у вас брудний. Та й на предмет розшуку машину треба пробити. А комп тільки на базі…

Джип зник швидко.
Петро потис гаїшнику руку.
— Дякую, офіцере.
— Нема за що. У мене самогУ ту саму мить Бронька раптово підстрибнула й лизнула Петра в ніс, наче хотіла сказати: “Годі думати — просто будь щасливим”.