Connect with us

З життя

Старий холостяк, що насолоджувався життям у самотності

Published

on

Роман Степанович був старим боягузом. Жив собі та й жив, самотність його не тиснула. Працював, як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки з жінками не знався, ідеальної так і не зустрів. Того року в кінці липня вирішив Роман Степанович у відпустку, на південь. Стомився дуже, і захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз у інтернет, дав оголошення.

Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка південного села. До моря хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти — приготують дарма домашнього. Загалом, спокусився. Добрався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але чистеньким, кімната затишною, а господиня доброзичливою. По подвір’ю бігала маленька собачка, тойтер’єр. У саду дозрівали фрукти, а пара дітей, хлопчик і дівчинка, років 9–10, возились по господарству. Господиня Романові не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею і мило посміхалася. Роман Степанович цілі дні проводив на морі, плавав, ліз по скелях, фотографував і листувався зі старим приятелем у Фейсбуці. Часом він задумувався — звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Задумувався, задумувався, та й спитав.

— Марійко Василівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Марія, — мій син та донька, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, от і вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки говорили, придивився Роман до господині — приємна, м’яка, усміхнена. І ім’я йому подобалось. Марія, Марусенька. Матір його так звали. А від Марії пахло полуницею і вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, ну що там, дорослі люди. Удень поводилися як звичайно, а вночі Роман тихо пробирався до господині, до Марусеньки. А потім крадькома повертався до своєї кімнати. Діточок же будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Романа, дивився лукаво, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно, звали його Мілка.

І стала Мілка ходити з Романом на море, навіть плавала, потім вилазила, струшувалася, висихала на сонечку і бігла додому раніше за нього. А він — слідом. Та одного разу Мілка не прийшла. І Роман пішов її шукати, кликав, кричав, написав з десяток оголошень, пішов розклеювати. Куди поділася собака? Незрозуміло. Похила сусідка сказала, що може заїжджі вкрали, ті, що знімають на іншому кінці села. Роман пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони поїхали з маленькою собачкою годину тому у бік траси.

Роман повернувся, сів у машину і погнав. Наздогнав кілометрів через 80 і перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини, молоді, нахабні.
— Гей, заберіть машину. Їздити не вмієте. Зараз поліцію викличемо.
— Викликайте, — відповів Роман, — тільки спершу поверніть собаку.
— Та ну прямо, роззявив рота, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — відповів Роман, — у неї родина є. Не ваша це собака.
— Та йдіть ви, — заверещала друга, — якщо не заберете машину, скло поб’ємо.

Роман обійшов їх і покликав: «Мілка, Мілочко!»
Мілка загавкала і забігала по сидіннях, намагаючись пролізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Романа за руки, лаялися матом і намагалися битися. Роман не знав, що робити, розгубився, ну не бити ж жінок.

Виручив під’їхавший поліцейський, товстий, спітнілий, хропучий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Мілку на руки.
— Тихо всі. До кого собака піде, той її й забере. Документів же на неї ні в кого немає.

— Цупочка, Лапусенька, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку іди.
— Поїхали, Мілко, додому, — сказав Роман.

Поліцейський поставив собаку на землю. Мілка метнулася до Романа, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — важко зітхнув поліцейський.

— Ні, собака наша, — закричали дівчата. — Не маєте права її в нас забирати! Ми вашому начальству поскаржимося! Ми її від самовисування врятували!

Поліцейський почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак «Стоп», аптечку. І всі таблетки в ній перерахуємо. Авто у вас бруРоман обняв Мілку, розуміючи, що його самотнє життя тепер повно тепла, любові і гарного песика.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 14 =

Також цікаво:

З життя8 хвилин ago

Your Son Is an Adult – Open Your EyesShe finally saw the man he had become, standing tall and independent, and realized her protective instincts had blinded her to his strength.

Any mother of a grown son eventually faces the moment love enters his life. So it happened with Mary, who...

EN4 години ago

Graduation Day, With a Serving Tray

The auditorium had that particular hush right before a name gets called—the rustle of programs, a stray cough echoing off...

ES4 години ago

Las manos de la repostera

Andrés se inclinó hacia mí y me susurró al oído, con esa voz que usaba cuando quería corregirme en público...

ES4 години ago

El día que la podadora subió al estrado

Cuando aquella tarde entró al auditorio con una podadora al hombro, varios creyeron que era parte de alguna protesta. Otros...

ES5 години ago

La sangre no se hereda, se elige

— ¿Una divorciada? ¿Con un hijo ajeno? ¿Estás loco, Miguel? ¡Por encima de mi cadáver! Marta Jiménez casi escupe el...

FR5 години ago

Gabriel Delcourt avait cinquante-deux ans, un compte en banque qui faisait trembler trois ministères, et un cœur qui pouvait le lâcher avant la fin de la phrase.

Le professeur Marceau l’avait reçu dans son bureau de la clinique Bizet, un mardi matin de novembre, sous une lumière...

FR7 години ago

La Vieille au Cœur de Pierre

Hugues Mercier avait les mains couvertes de sciure lorsqu’il gara sa camionnette devant la petite longère du Poitou. Le vent...

FR8 години ago

La vérité tachée de rouge

Je n’aurais jamais dû venir au gala avec cette pochette. Mais maman me l’avait glissée dans un souffle, trois jours...