Connect with us

З життя

Собака почала гавкати за будинками опівночі, а до світанку її гавкіт зріс.

Published

on

Близько четвертої години ранку за будинками почав гавкати пес. До п’ятої його лай став ще голоснішим. Люди прокидалися на роботу, слухаючи цей істеричний гавкіт із досадою. Десь о пів на шосту з дворів потягнулися мешканці, що йшли на свої справи.

Першими, хто вийшов за ворота, були чоловік і жінка — мабуть, подружжя. Вони вирішили таки подивитися, який пес так голосно орів усю ніч. Пройшовши трохи у бік гаражів, вони побачили його. Він все ще гавкав, звернувшись мордою до будинків, а позаду нього на землі лежав чоловік. Подружжя кинулося до собаки. Було зрозуміло — він кликав людей.

Але чим ближче вони підходили, тим агресивнішим ставав лай. Це був вівчарка — серйозна тварина. Не підійдеш просто так. Жінка запропонувала викликати швидку.

Медики приїхали швидко. Вони під’їхали близько, двоє лікарів вийшли з машини. Жінка, коли телефонувала, попередила, що пес не підпускає. Коли вони рушили до потерпілого, вона знову нагадала про це. Та пес раптом перестав гавкати, лише побачивши швидку. Він підійшов до господаря і сів поруч.

Лікарі наблизилися. Вівчарка сиділа нерухомо.
— Що робитимемо?
— Здається, розумний, підпустив. Підійду. Якщо щось — обприскаєш балончиком.
Лікар обережно поставив аптечку, присів біля чоловіка, поглядаючи на пса. Той мовчки спостерігав.

Пульс був, але слабкий. Чоловік, досить молодий, років 35, велика втрата крові. Поранення в живіт. Один із медиків відкрив чемодан, швидко зробив перев’язку, інший набрав два шприци, вколов ліки. Пес уважно стежив.

До цього часу вже зібралася юрба цікавих, але стояли вони за десяток метрів. Ніхто не наважувався підійти ближче.

Один із лікарів приніс ноші. Вони акуратно поклали чоловіка, завантажили в машину. Пса взяти не могли. Він дивився на них, вони — на нього. Але інструкція… Та й що далі?

Швидка повільно їхала по нерівній дорозі. Вівчарка біг поруч…

До лікарні було недалеко. Весь шлях пес то відставав, то наздоганяв машину. Перед шлагбаумом швидка зупинилася. Охоронці підняли перешкоду, машина заїхала на територію. Водій сказав одному з них:
— У нас чоловік із пораненням. Це його собака.
— Ясен річ, але що я можу вдіяти? — Охоронець глянув на пса і крикнув: — Стоять! Фу! Не можна! Сидіть!

Ці команди трохи збили вівчарку з пантелику. Але він зупинився, сів перед шлагбаумом і лише очима провожав машину.

Просидівши годину в очікуванні, він ліг ближче до краю паркану, щоб не заважати машинам. Охоронці спочатку стежили, щоб він не промайнув усередину. Але згодом, зрозумівши, що пес чекатиме тут, лише час від часу поглядали в його бік.

— Що робитимемо?
— Нічого, а що пропонуєш?
— Він же тут скільки лежатиме?
— Хто його знає? Можете, полежить та й піде.
— Ні… Розумний, мабуть. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то й не дочекається.
— От лихо… Може, йому їсти дати?
— Так! Годую тут, а мене потім звільнять.
— Ну і що робити?
— Нічого. Подивимося, може, сам піде. А якщо ні — тоді вирішуватимемо.

_________________________

Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охорона мала змінюватися. Тим, хто приходив на зміну, пояснили ситуацію. Один із тих, хто звільнявся, сказав:
— Піду, дізнаюся, що з чоловіком. Розповім про пса. Щоб випадково не викликали відлов. А то… Нехай по камерах подивляться… Та й, може, принесу йому чого поїсти.

— Не годую тут!
— Ну так, нехай здохне під парканом!

Пес уважно дивився на них.

Минуло сорок хвилин. Охоронець повернувся.
— Ну що? Як там із хлопцем?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, більш-менш. Ось, у їдальні дістав залишки… — Чоловік приніс у пластиковій мисці котлету, ковбасу, а в іншій — воду.

— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — кликнув він пса, ставлячи миски під дерево біля дороги.

Вівчарка пильно дивився на нього, не рухаючись з місця.
— Іди, їж. Хоча б воду попий. Бери! Можна! — Охоронець намагався згадати команди.

Пес підвівся, але не йшов. Було видно, що він думає. Дивився на людину, на миски, на шлагбаум… І знову сів.

— Ну, як хочеш, — чоловік відійшов.

Пес повільно підійшов до мисок. Понюхав, жадно почав лакати воду.

_________________________

Минув тиждень. Господаря цього розумного пса вже два дні як перевели до палати. Він поступово одужував. Запитати про собаку було ні в кого, і від цього було сумно.

Вони жили удвох після того, як він пішов у запас через поранення. Разом служили, разом повернулися на цивільку. Він дуже сподівався, що такий розумний пес не пропаде.

Тим часом вівчарка перемістилася від паркану до дерев. Звідти було так само добре виВони знову були разом, і жодна сила в світі не змогла б їх розлучити.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − сімнадцять =

Також цікаво:

З життя6 години ago

I Never Imagined That My Greatest Challenge Wouldn’t Be Poverty or Work, But Finding My Place Within Someone Else’s Family

I never imagined that the greatest challenge I’d face wouldn’t be poverty or work, but finding my place in someone...

З життя6 години ago

Audiences are hailing this as ‘the most moving Christmas advert of all time’

The advert isnt simply a commentary on how hurried our lives have become; it also evokes the modern English tendency...

З життя6 години ago

The Spare Room

The Spare Room David dropped two rolls of wallpaper on the hallway floor, and without taking off his shoes, pushed...

З життя6 години ago

“Excuse me, love… I hope you don’t mind me asking, but how do you afford to care for all these dogs?…

Grandma, please dont take this the wrong way but how do you afford all these dogs? It must be so...

З життя7 години ago

A Kind-Hearted Granny Fed Hungry Twin Boys—Twenty Years Later, Two Lexus Cars Pulled Up to Her House

A long time ago, in the market town of Shrewsbury, there lived a poor old woman by the name of...

З життя7 години ago

A wealthy patriarch challenges his children and grandchildren with a treasure hunt: hidden cash and a trail of clues await discovery.

Early in the morning, relatives both close and distant gather at a solicitors office in London. Everyone is quietly hoping...

З життя8 години ago

When I Was 23, I Worked as a Waitress at a Popular Downtown Restaurant: The Kind Always Packed with …

When I was twenty-three, I worked as a waitress in a lively café right in the centre of Manchester. It...

З життя8 години ago

Divine Retribution: After my husband abandoned me and our children with no money to survive, fate struck back and he was involved in an accident a year later.

June 21st Looking back, I spent over fifteen years with my husband, Tom. We began our lives together from scratch....