«Син не приїхав через заборону невістки: Вона стверджує, що ми постійно щось вимагаємо і наш дім їй не потрібен»

Колишні спогади, що досі болять…

— Ну от, знову не приїде… — зі звичною гіркотою зітхає Галя Семенівна. — Ми вже й не хвилюємось навіть, звикли. Завжди одна й та сама пісня. Спочатку обіцянки, потім — мовчанка.

— Що трапилось цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Здається, ви з нею ніколи особливо не ладнали…

— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його стримує. Але ж видно… Колись приїжджав частіше. Тепер — нічого. Вона знайшла, як його втримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з чужими людьми — син, бачте, не може виділити й дня, — говорить Галя, ледве стримуючи образи.

Йдеться про її 40-річного сина Івана. Він покинув рідне село ще дванадцять років тому, влаштувався у обласному центрі, працює механіком. Раніше все робив сам, тепер лише керує. Одружився в місті, купив хату. Все сам. Дружину свою, Оксану, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.

— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалась, — продовжує Галя. — І я розумію чому. Вже надто важкий у неї характер… З першого погляду ми не зійшлися. Я старалася, чесно. Але вона… ніби з самого початку вирішила, що я — ворог.

— Я її кілька разів чула по телефону, — встромляється сусідка, — вона наче глузує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Оксана майже не спілкується з батьками Івана. Раз на рік, за її «великої ласки», він може до них завітати. І то — без неї. Цього року Іван обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Та невістка, як з’ясувалося, усе переграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Галя. — Тепер, бачте, не можна її саму залишити. Хоча ж доросла жінка, медсестра — що їй загрожує? Вже два тижні, як почала йому «капати на думку». Спочатку він чинив опір, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Галі. — Він що, за руку її на роботу відводить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він мусить від усього відмовлятись заради неї?

— Ось-ось, — підхоплює Галя. — Я певна: це її мати підбурює. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так лишилась з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.

— Але ж Іван — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — махає рукою жінка. — Оксана ніколи з ним не приїде. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені більше й не дзвонити синові. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми завжди від нього чогось хочемо. Що тримаємо його подалі від їхньої родини. Що в неї вже немає сил з нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «задовольняти примхи старих». І що наша хата їй не потрібна, залиште собі.

— Яка зухвала! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?

Чоловік Галі не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме робітників, зробить сам. А хай сидить з дружиною, коли вона для нього тепер важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо промовляє Галя. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…