Запланований тихий вечір з друзями перетворився на кошмар через несподіваного гостя

**Щоденник**

Тої вечірки мав стати символом маленької перемоги – святкуванням мого недавнього підвищення. Я продумала все до дрібниць: меню, вино, сервіровку, навіть список музики для настрою. Хотілося чогось теплого, без пафосу, але з душею. Просто зібрати близьких, посміятися, почувати, що життя – це не лише робота та рахунки.

Запросила лише п’ятьох: найкращу подругу Марійку з чоловіком Тарасом, старого друга з університету – Богдана, та колегу, з якою останнім часом зблизилась – Олену. Всі знали одне одного, тому очікувала затишку, без дурних церемоній.

Все почалося ідеально. На столі – канапки, фаршировані печериці, сири. Гості прийшли вчасно, у гарному настрої. Вино лилося, розмови спливали легко – Марійка з Оленою обговорювали подорожі, Богдан розповідав кумедні історії з нової роботи. Я посміхалася: все йшло по плану.

А потім – стук у двері.

Здивувалася – усі вже тут. Може, сусід або доставка помилилася? Відкриваю… і бачу незнайомця, який одразу заявляє:

— Привіт! Я Вітко, друг Марійки. Вона казала, можна зайти. Ну, я ж не заважу?

І, не чекаючи відповіді, зайшов у хату.

Я завмерла. Ніякого Вітка Марійка мені не згадувала. Обернулася до неї пильним поглядом – вона опустила очі й пробурчала:

— Ну я… випадково розказала, а він сам напросився…

Ледь стримала роздратування. Та вирішила не псувати вечір. Вдала, що все гаразд, налила йому вина, познайомила з іншими. Усі переглянулися, аледь кивнули.

Але незабаром стало зрозуміло – це був той гість, якого не треба було ні на яких вечерях.

Вітко базікав без перерви, не слухав нікого, перебивав, жартував невпопад, реготав найголосніше, і вино в його келиху зменшувалося швидше за всіх – як і почуття міри.

Марійка занервувала. Вона натягувала усмішку, але виглядала так, ніби хотіла зникнути. Тарас мовчав, Богдан котив очима, а Олена ледве стримувалася, щоб не піти.

Найгіршим став момент, коли Вітко раптом підвівся і, хитаючись, підняв келих:

— За дружбу!.. І за нові знайомства! – гукнув він. – Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Марійкою спілкуєтесь. Вона, звичайно, класна, але ну дуже зануда!

Повіт втовір в кімнаті застиг, а моє терпіння тріснуло – я підвелася й спокійно, але рішуче вказала йому на двері.