«Син не приїхав, бо дружина не пустила: вона заявила, що ми весь час чогось хочемо і що її наш дім не цікавить»

— Ну ось, не приїде… — зі смутком зітхає Валентина Сергіївна. — Ми з чоловіком вже навіть не переймаємось, звикли. Кожного разу одне й те саме. Спочатку обіцянки, потім мовчанка.

— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пригадую, у вас з нею якось не дуже склалося…

— Може, й не дозволила. Хоч син жодного разу прямо не сказав, що це вона його тримає. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — нічого. Вона знайшла, як його втримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може знайти одного дня, — каже Валентина, ледве стримуючи образи.

Мова йде про її 40-річного сина Дмитра. Він виїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив, тепер лише керує. Одружився в місті, купив житло. Все сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.

— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Валентина.
— І я розумію чому. Характер у неї… гострий. З першого погляду ми не зійшлися. Я старалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.

— Я її кілька разів чула по телефону, — підхоплює сусідка, — вона наче кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Олена майже не спілкується з батьками Дмитра. Раз на рік, за її «великої ласки», він може до них приїхати. Та й то — без неї. Цього року Дмитро обіцяв приїхати навесні — допомогти із дахом. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося пізніше, все переграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Валентина.
— Тепер, бачте, її одну не можна залишати. Хоча ж доросла жінка, медсестра — що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому «капати на мізки». Він спершу опирається, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валентини.
— Він що, її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він має від усього відмовлятися заради неї?

— Ось-ось, — продовжує Валентина.
— Я впевнена: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, доречі, так уже залишилася з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.

— Але ж Дмитро — не така людина, — заперечую я.
— Він же порядна людина. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Та що ти! — махає рукою жінка.
— Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми завжди чогось від нього хочемо. Що тримаємо його подалі від їхньої родини. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «балувати примхи старих». І що наш дім їй не потрібен — залиште собі.

— Оце нахабство! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?

Чоловік Валентини не витримав. У розпачі сказав синові, що більше чекати не буде — знайме робітників, зробить сам. А нехай сидить з дружиною, якщо вона тепер для нього важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо каже Валентина.
— Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не назавжди…