«Син не приїхав, бо дружина не дозволила»: Вона сказала, що ми постійно щось вимагаємо, а наш дім їй не потрібен

“Син не приїхав, бо невістка не пустила”: Вона сказала, що ми постійно щось від нього хочемо і що дім їй наш не потрібен

— Ну от, не приїде… — зі смутком зітхає Валентина Сергіївна. — Ми з чоловіком вже навіть не хвилюємося, звикли. Кожного разу те саме. Спочатку обіцянки, потім мовчанка.

— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пригадую, у вас з нею якось не дуже склалося…

— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його стримує. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — кінець. Вона знайшла, як його втримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачите, не може виділити один день, — говорить Валентина, ледве стримуючи образи.

Йдеться про її 40-річного сина Тараса. Він виїхав з рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив руками, тепер лише керує. Одружився в місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Олену, він знайшов пізно — обоє були не молодими, коли зійшлися.

— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Валентина. — І я розумію чому. Дуже вже характер у неї… важкий. Від першого погляду ми не зійшлися. Я старалася, чесно. Але вона… ніби з самого початку вирішила, що я — ворог.

— Я її пару разів чула по телефону, — вступає сусідка, — вона ніби кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її “великої ласки”, він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося потім, усе переграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Валентина. — Тепер, бачите, не можна її саму залишати. Хоч доросла жінка, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому “капати на мізки”. Він спочатку опирається, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валентини. — Він що, її за руку на роботу відводить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він має від усього відстояти заради неї?

— Ось саме так, — продовжує Валентина. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так залишилася з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.

— Але ж Тарас — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — махає рукою жінка. — Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми постійно щось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від їхньої сім’ї. Що в неї вже немає сил з нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не “балувати примхи старих”. І що наш дім їй не потрібен, залиште його собі.

— Яка нахаба! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на день?

Чоловік Валентини не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А він нехай сидить із дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо промовляє Валентина. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…