З життя
Свекровь приїхала “рятувати” сина від застуди, а мене відсунула, як зайву річ

Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібний предмет.
Інколи мені здається, що найважче у житті жінки – це не вагітність, не побут, навіть не чужі хвороби. Найстрашніше – це боротися за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова віддати все заради «улюбленого хлопчика». Хлопчику, між іншим, тридцять три. І він вже сам може відрізнити застуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Богдан захворів. Звичайне застудження: нежить, кашель, невелика температура. Ніякого «ковіду», смаки на місці, лікар поставив діагноз без зайвої паніки – вірус. Гарячий напій, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не лінувався – і в магазин сходив, і посуд помив. Я ж на сьомому місяці, важкості мені заборонені. Роботу не кидав – начальник у нього строгий, приватник, і відпрошуватися зайвий раз ризиковано. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на рахунку.
Ми з Богданом усе робили за рекомендаціями: теплий плед, чай з малиною, редька з медом – я оточила його турботою, як могла. І все йшло спокійно, доки він – з дурноти, від втоми – не проговорився про хворобу у телефонній розмові зі своєю мамою. Тією самою, яку ми не хотіли непокоїти. І через годину – вона вже у маршрутці. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була пізня ніч, а вона вже стояла біля дверей.
Богдану довелося піднятися, зустріти її, бо я, у положенні, у такий час по місту йти не можу. І ось вона – гроза небесна – заходить у квартиру й одразу бере все під контроль. Перша команда: «Вікна не відкривати! Протяг вб’є хворого!» Друга: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба терміново запарювати!» – і це опівночі. Третя: «Ти, невісточка, йди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловишся.»
З цього моменту я немов перестала існувати. Я – доросла жінка, дружина, майбутня мати – була виключена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальникові й, попри протести Богдана, заявила, що син невиліковно хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» – гаркнула вона в трубку та відключилася. Богдан сидів, блідий, не знав, що сказати. Я намагалася щось заперечити – марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала лекцію про те, що це все «химія» та «дурниця». Купила яблука – почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Богданів борщ – отримала догани: «Тільки курячий бульйон допомагає від застуди!» От лиш біда – він з дитинства не переносить курку, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологій прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху чоловіка воротить – її не хвилює. Головне – щоб за радянськими канонами. Ліки купуй, коріння запарюй, звіти приймай, а сама – сиди й не лізь.
Я більше не могла стримуватися. Під час вечері намагалася акуратно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякую, звичайно, але давайте якось разом, я ж теж хвилююся за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Богдана – нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він воліє терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, повчати. Мій голос – знову не в рахунок.
І я боюся. Не тільки за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Залишимося без доходу? А мама – допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так уже економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, слухаю, як вона за дверима командує, і розумію – ця боротьба лише починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це – моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
