З життя
Продала дім заради дітей — і залишилася ні з чим: історія втраченої надії

Завжди вірила, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся в чужих кутках, не знаючи, де зустріну завтрашній вечір. Так живе тепер бабуся Оля — та сама Ольга Іванівна, яку колись знали всією вулицею як господарку просторого, охайного дому на Житомирщині. А тепер її притулки — чужі кухні, прохідні кімнати й очікування: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини — Богдан і Микола — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мамо, самій у глушині тягаритися? Ти в нас уже не дівчинка, не потягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас — і тобі спокійніше, і нам поруч. А гроші з продажу не пропадуть: поділимо, на дітей витратимо, на онуків. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Ольги Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не поспішай, Олю. Потім пожалкуєш. Іншого дому вже не купиш, а в дітей — свої родини, свої правила. Будеш гостем, не господинею. У квартирі тобі ж тісно й душно, ти завжди простір любила.
Та кого вони слухали. Дім продали. Гроші поділили. І понеслася бабуся Оля з валізкою від одного сина до іншого. Сьогодні — у Богдана в київській квартирі, завтра — у Миколи в будинку під Києвом. І так уже третій рік.
— У Миколи ліпше, — зізналася вона якось моїй мамі. — Там хоть городок є, можу копатися, відпочити душею. І Марта, невістка, добра. Ввічлива, спокійна, діти гарні. Кімнату мені виділили — невелику, але зі своїм телевізором і навіть маленьким холодильником. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі — і на грядки виходжу, і білля праю. А потім назад, у кімнатку.
Планувала там провести все літо, а восени — до Богдана. Та у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй виділили кут — буквально кут — між кухнею й балконом. Маленький диван, тумбочка з телевізором, мішок з речами. Готувала сама, стирала — коли нікого не було. І весь час відчувала себе… зайвою.
— Наталя, невістка Богдана, — каже вона, — майже не розмовляє зі мною. Ані слова. З онуком теж не зблизилася. Я ж, знаєш, все по-старому, а він зі своїми гаджетами. Як чужа у них. На дачу жодного разу не запросили. Мов тінь по квартирі ходжу. Ввечері вечерю на батарею ставля, щоб хоч трохи зігрілася. На кухню намагаюся не виходити, не дай Боже невчасно.
Недавно вона захворіла. Каже:
— Температура, ломить. Думала — от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала пару днів. Але найстрашніше — не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Доброго слова не сказали. Лежи, мовляв, лікуйся, тільки не заважай.
Мої батьки тоді запитали:
— Олю, а якщо гірше стане? Хто доглядатиме? Сил уже не ті. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні дому, ні спокою.
А вона лише зітхнула:
— Та що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім — і продала разом із ним свою свободу. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом легше буде. А тепер і купити нічого не зможу. Все, що лишилося, — трохи на похорон відкладено. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто говорить: “Краще б я лишилася сама в своїм домі. Нехай важко, нехай холодно, але своє. Сама собі господиня. А зараз я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні подвір’я, ні куточка. Лише валізка й торба”.
І кожного разу, коли вона йде від них, вони дивляться їй услід і шепочуть: “Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, в тишу, до городу. Там їй легше”.
Тепер Ольга Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Лише про те, щоб тихо померти там, де не буде в тягар. Вона сама сказала дітям:
— Як зовсім погаша стану, визначте мене в будинок для літніх. Там хоть догляд буде. А вам, діти, не до мене.
Отак і живе бабуся Оля — між валізкою і календарем. Рахує дні, думає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити пару місяців?
Я певна: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: “Мамо, живи в своїм домі. Це твоя фортеця. А ми приїдемо, приїдемо, обіймемо, нагодуємо, і знову у своє життя. Не ти до нас — ми до тебе”. Але тепер пізно. Все, що було, не повернути. І лише одне питання мучить усіх, хто знав її раніше: навіщо ми зраджуємо тих, хто народив нас і все для нас віддав?
