Дзвінок у двері: на порозі плакала свекруха, розкрита таємниця невірності

Задзвонили у двері. Я відчинила — на порозі стояла заплакана свекруха: виявилося, що коханка обібрала їх до нитки.

П’ятнадцять років тому ми з Віктором одружилися. Тодні його мати дала мені чітко зрозуміти: подругами ми не будемо. Я з цим змирилася. Ми побралися, а дітів Бог нам довго не давав. Десять років очікувань, надій і молитов… Та все ж доля нас винагородила: спочатку народився син, а незабаром — донька.

Життя складалося непогано. Віктор зробив гарну кар’єру: він став директором великої компанії. Я змогла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілком поринути у родинні турботи. Моєї матусі поруч не було — вона жила в іншому місті, тому допомоги чекати було нізвідки. А свекруха… За всі ці роки її ставлення до мене не змінилося ані на крихту. Для неї я завжди залишалася пустою хитрачкою, яка відбила її сина. В її мріях Віктор мав одружитися з “гідною дівчиною”, з тією, яку вона йому заздалегідь придивила. Але Віктор обрав мене.

Ми жили разом, ростили дітей. Я намагалася не звертати уваги на ворожість свекрухи. Але одного дня усе розсипалося.

Той день я пам’ятаю до найдрібніших деталей. Ми з дітьми щойно повернулися з прогулянки. Діти возились у передпокої, а я пішла на кухню поставити чайник. І раптом мій погляд впав на тумбочку біля входу — там лежав аркуш паперу. Вже підходячи, я відчула холодний докір тривоги. Квартира була порожня. Речей Віктора ніде не було.

На шматку паперу, розмахуючи й недбало, він написав:

“Вибач. Я покохав іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх.”

Телефон чоловіка був вимкнений. Ні дзвінка, ні смс. Він просто зник. Залишив мене саму — із двома малими дітьми на руках.

Я не знала, де він і хто ця “інша”. Від розпачу я подзвонила свекрусі. Думала, вона щось скаже, підтримає, пояснить. Але почула лише:

— Ти сама у всьому винна, — її голос дзвенів зловтіхою. — Я відразу знала, що так усе закінчиться. І ти теж мала це зрозуміти.

Тоді я збентежилася. Що ж я зробила не так? Чим заслужила таку ненависть? Але шукати винуватців було ніколи: на руках діти, а грошей майже нічого. Віктор не залишив нам ані копійки.

Працювати я поки не могла — дітей нема з ким залишити. Тоді я згадала, що колись підробляла написанням наукових робіт. Завдяки цьому й виживали. Кожен день — боротьба за шматок хліба. Півроку — жодної вістки від Віктора.

Був холодний дощовий вечір. Я вкладала дітей спати, коли раптом почувся настирливий дзвінок у двері. Серце здригнулося. Хто так пізно? Може, сусіди?

Я відчинила двері — і обмерла.

На порозі стояла свекруха. Зім’ята, мокра, із заплаканим обличчям.

— Пустиш? — прошепотіла вона, і я машинально відступила, пропускаючи її в дім.

Ми сіли на кухні. З трудом витираючи сльози, вона почала говорити. Виявилося, що та сама “нова коханка” Віктора була звичайною шахрайкою. Вона його обдурила, забрала всі гроші, оформила на його ім’я кредит і втекла, прихопивши все цінне.

Віктор залишився з нічим. Будинок його коханки виявився міражем, а мрії — обманом. Свекруха теж постраждала: заради сина вона заклала свою квартиру, а тепер банк погрожував виселенням.

— У нас більше нічого немає, — шепотіла вона. — Допоможи… Будь ласка, допоможи… Мені нікуди йти…

Вона дивилася на мене очима побитої собаки, благаючи залишитися хоч на час.

Я сиділа, стиснувши пальці. В голові пульсували запитання. Згадувалися всі її гіркі слова, зневажливі погляди, ті роки самотності в її домі, коли я почувалася чужою у родині власного чоловіка. А тепер вона просить прихистку?

Частина мене хотіла відплатити їй тим самим. Сказати: “Ідіть геть, тепер вам ніхто нічого не винен!” Інша частина — та, що пам’ятала про любов, про добро, про дітей — не дозволяла вчинити так жорстоко.

Я мовчала. В очах стояли сльози.

Що обрати? Помсту чи милосердя?

І поки я не прийняла рішення, я просто встала, заварила чай і поставила перед неї чашку.

Бо іноді бути людиною — означає зробити вибір не серцем, а совістю.