Два роки без звістки від доньки: не дзвонить, не пише, а мені вже майже 70

Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не подзвонила, не надіслала й рядка. Вона більше не хоче мене бачити, а мені незабаром сімдесят.

Моя сусідка, Оксана Дмитрівна, недавно святкувала шістдесят вісім років. Вона живе сама, і часом я відвідую її — приношу солодощі до чаю, щоб розвіяти самотність. Оксана Дмитрівна — людина ясна, щира, з дотепним гумором. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але про родину вона ніколи не згадує. Лише раз, напередодні свята, розкрила переді мною душу.

Коли я зайшла до неї тоді ввечері, вона була не своя. Погляд тьмяний, усмішка — натягнута. Я принесла домашній пиріг і цукерки, сподіваючись піднести настрій. Ми мовчки сиділи за столом, коли раптом вона порушила тишу.

— Минуло два роки… — тихо промовила, дивлячись у чашку. — Відколи донька жодного разу не подзвонила, не надіслала й листа… Я сама намагалася їй привітати зі святом, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Навіть не знаю, де вона тепер…

Голос їй тремтів, як осикове листя на вітрі. І тоді Оксана Дмитрівна, важко зітхнувши, почала розповідь.

Колись у нас була щаслива родина. Я зустріла Богдана, коли нам було трохи за двадцять. Ми не квапилися з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у добрій компанії, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Багато працювали, але й багато раділи.

З часом ми купили велику трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив ремонт — кожну поличку, кожні двері вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто стінами, а втіленням усіх сподівань.

І от, через кілька років, у нас народилася довгоочікувана донька. Богдан обожнював її, носив на руках, читав казки, водив до парку. Тоді я думала — життя вдалося.

Та щастя виявилося крихким. Десять років тому Богдан пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й пусто, ніби разом із ним пішло все тепло.

Після смерті батька донька змінилася. Віддалялася від мене, частіше ночувала у подруг, згодом зняла квартиру. Я розуміла — кожному потрібен простір, не тримала її. Бачилися рідко, але спілкувалися. До одного дня.

Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на власне житло. Попросила продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей віддати їй на перший внесок.

Я не змогла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання нитка, що зв’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.

Я намагалася пояснити це доньці. Але вона не захотіла слухати.

— Тато будував це все для мене! — скрикнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!

Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — ні слова.

Недавно я дізналася через спільну знайому, що вона сама взяла іпотеку. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей немає. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, будинок, знову робота.

Я намагалася їй додзвонитися. Даремно. Напевне, змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, каже — виглядає виснаженою, схудлою. Але до себе нікого не допускає.

Я не знаю, як знайти до неї дорогу. Як попросити пробачення, не розуміючи навіть, за що. Я вже не молода, незабаром сімдесят. І серце болить від жалі.

Сижу довгі вечори біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайомий силует. Що донька скаже просте: «Мамо, я сумувала». Але, мабуть, це лиш мрії старої жінки.

Часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було зберегти пам’ять про нашу родину?

Відповіді немає.

Лиш тиша в порожній квартирі й фотографія чоловіка на стіні, з якої він наче питає: «Чому так вийшло?..»

А я не знаю, що відповісти…