Втрачена назавжди: не встиг вибачитись

Темні вулиці Львова супроводжували Тараса додому після довгого робочого дня. Він ішов, заглиблений у свої думки, але тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були похмурими. «Де вона знову пропадає?» — промайнуло в голові. Тарас увійшов у порожню хату, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, зі збентеженим обличчям, промовила слова, що перевернули його світ: «Вашу дружину, Олену, забрала швидка». Тарас завмер, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених шансів, розсипалось в одну мить, залишивши лише біль і каяття.

Ця думка, немов грім, вразила Тараса ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко посміхнувся. Все було так очевидно, але він не бачив. У хаті чекала Олена — жінка, яку колись кохав, але давно перестав цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечеряти будеш?» — спитає вона, і в її голосі не буде ані краплини тепла.

Колись Олена готувала з душею: пекла паляниці, збирала рецепти, закривала банки з варенням. Та останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона й далі старалася, а для Тараса — ані наміру на турботу. Її стравы стали несмачними, ніби готувала через силу. Коли терпець уривався, Тарас сам смажив картоплю чи ліпив вареники, мовчки, без докорів. Олена їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, та він мовчав, щоб не розпалювати сварки.

Колись Олена була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла притулитися до нього й завмерти, ніби ділячись теплом свого серця. Та ті миті залишилися в минулому. Тепер її турбота здавалася механічною, наче обов’язок, який вона ненавидить. Коли це почалося? Може, коли Тарас гуляв з друзями, а вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, бо «святкував з товаришами»? Він тоді подумав: «Е, свято ж!» Але її погляд, сповнений болю, пам’ятав досі.

Олена змінилася. Вона стала мовчазною, відстороненою. Обижалася на його зауваження, зачинялася в кімнаті, немов уникала його. Тарас злився: «Та що, правду сказав! Маю право!» Але її мовчання було гіршим за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилася, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обдурює?» — думав він. Життя тікало, а їхній шлюб перетворився на порожню формальність.

Тарас давно перестав гуляти. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Але Олені, схоже, було все одно. Вона заробляла не менше, була незалежною, сміливою. Чому ж не пішла? Через дітей? Вони давно виросли. Тарас не розумів її. Колись він намагався, але згодом махнув рукою: «Хоче так жити — нехай живе». Але в глибині душі він мріяв про звичайне життя, про дружину, яка зустрічає з радістю, а провожає з тугою. Про любов, якої давно не було.

І ось тепер ця думка: вона його не любить. Може, й ніколи не любила. Тарас згадав, як дивувався, чому така розумна, освічена жінка обрала його. Може, просто час настав, а він, високий і гарний, виявився зручним варіантом? «ЗнаТарас здався на лавку біля храму, закрив обличчя руками і прошепотів: “Я без тебе вже ніколи не зможу дихати.”