Чому ти ненавидиш мене, коли я піклуюся про тебе?

Моє життя в маленькому селі під Житомиром перетворилося на нескінченний жах. Я, Олена, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Надією Петрівною, яка зробила все, щоб перетворити мої дні на пекло. Сьогодні моя терпимість урвалася: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти так сильно мене ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.

Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила підлогу, витерла пил, намагаючись зробити все блискучим. І раптом Надія Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи власним очам. Це було зроблено навмисно, і вона навіть не намагалася сховати свою злість.

— Мамо, навіщо ти це зробила? Я ж бачила, що спеціально! — вимовила я, ледве стримуючи сльози.

Вона глянула на мене згірдно й кинула:

— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!

З задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже не знаю який раз. Я, проковтнувши образи, взяла віник і лопату й почала за нею прибирати. Але всередині мене все кипіло. Я пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім вийшла в город — робота на свіжому повітрі хоч трохи заспокоювала. Та біль від її слів і вчинків роз’їдала мене, ніж отрута.

— Чому ти так сильно мене ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я готую тобі, праю, мию, одягаю! Моя донька, Марійка, завжди тобі допомагає! Чому ти так мене ненавидиш?

Вона навіть не обернулася. Жодного слова, жодного погляду — лише крижана байдужість. Я розридалася, не в змозі більше стримуватися. Закінчивши прибирання, я взялася за прання, але сльози текли по щоках. Моє життя перетворилося на замкнене коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.

Мій чоловік, батько Марійки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Надія Петрівна заявила:

— Ти залишишся в мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі балакали, ніби я тебе вигнала.

Я погодилася, тому що йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас із Марійкою там не було місця. Я наївно сподівалася, що з часом ми з Надією Петрівною знайдемо спільну мову. Та дива не сталося. На людях вона поводилася чемно, але вдома, наодинці, знущалася з мене. Вона постійно нагадувала, що я маю її слухатися.

— Яка ж ти нікчемна! Кому ти потрібна? Жоден чоловік на тебе й не подивиться, та ще й з дитиною! Житимеш у мене з Марійкою, а коли я помру, отримаєш мою хату. Але якщо не робитимеш усе, що скажу, віддам будинок племінникам, і залишишся з нічим!

Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марійка ні в чому не мала потреби. А Надія Петрівна, якій вже за дев’яносто, живе й радіє. Здоров’я в неї міцне, усю пенсію вона витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй дорогі продукти та смачні делікатеси. Я давно зрозуміла, що зробила помилку, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.

Моя Марійка закінчує університет і незабаром вийде заміж за чудового хлопця. Вони житимуть у нього, і я щиро сподіваюся, що її життя складеться щасливо. Але мені так боляче за себе, за своє змарноване життя. Я віддала все заради доньки та свекрухи, а натомість отримала лише зневагу й самотність. Де мені знайти сили, щоб вирватися з цього пекла?