Чому ти вимагаєш від мене ділитися спадщиною?

Тихий вечір у нашому затишному домі в Чернігові був сповнений спокою. Я, Соломія, щойно вимила посуду після вечері, мій чоловік Тарас грав з нашим сином Данилом у шахи, а молодша донька Мар’янка укладала ляльок. Раптом роздався дзвінок у двері — і цей звук став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Наталія Степанівна, увірвалася в наше життя з докорами, які перевернули все догори дриґом. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у вухах, а біль від несправедливості розриває серце.

Ми з Тарасом переглянулися — гостей у цю годину ми не чекали.

— Може, сусіди? — припустив Тарас і піш відчиняти.

Але на порозі стояла моя мати, Наталія Степанівна, з насупленим лицем.

— Мамо? — здивувалася я. — Що трапилося?

— Трапилося, і ще як! — різко відповіла вона, міцно крокуючи на кухню. — Я гадала, ти сама здогадаєшся, але, мабуть, ні!

— Про що ти? — розгублено спитала я, відчуваючи, як тривога зростає.

— Як у тебе з совістю? — несподівано випалила мати. — Ділитися не збираєшся?

— Ділитися? Чим? Мам, поясни нормально! — я дивилася на неї в повному розгубленні.

Тарас, зрозумівши, що розмова буде напруженою, тихо повернувся до Данила, залишивши нас наодинці.

— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись розвіяти напругу.

— Води налий, — буркнула мати, і її різкий тон дав зрозуміти, що легкої бесіди не вийде.

— Як у тебе з совістю? — повторила вона, прищурившись. — Коли ділитимешся?

— Мам, я дійсно не розумію, про що ти. Говори прямо! — я почала втрачати терпіння.

— Спадщину від тітки Олени отримала, а з родиною поділитися не поспішаєш! Хочеш все собі забрати? — нарешті виклад вона.

Я завмерла. Років зо три тому моя тітка Олена, сестра матері, залишила мені у спадок квартиру, дачу та заощадження. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, адже сама доглядала за нею останні роки.

— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Олена заповіла все мені? — заперечила я.

— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми не дуже ладили, але це не означає, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Оксана? Чому їй нічого?

— Мам, за законом ти могла б претендувати, якби була на пенсії та на утриманні у тітки. Але ти ще працюєш! А Оксана взагалі до цього ні при чому, — спокійно відповіла я.

— Тобто все собі забереш? — її голос тремтів від гніву.

— А чому б і ні? Коли Оксана півроку тому виграла в лотерею п’ятдесят тисяч гривень, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.

— Не порівнюй! П’ятдесят тисяч і твій спадок — це небо і земля! — відрізала мати, схопилася і, не попрощавшись, грюкнула дверима.

Я залишилася сама на кухні, приголомшена. Ми з Оксаною, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний університет, працюю педіатром у приватній клініці. Оксана ж вийшла заміж одразу після школи, народила двох синів, Олега та Михайла, і ніколи не працювала. Ми з Тарасом після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомогою батьків. Коли народився Данило, а потім Мар’янка, моя свекруха, Людмила Іванівна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.

Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Оксані не щастить. Оксана з чоловіком та дітьми живе в батьківському домі, і вся допомога йде їй. Спадщина тітки Олени стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я зобов’язана поділитися з Оксаною, і не полишала спроб мене умовити.

— Соломієчко, ти ж повинна зрозуміти, що віддати Оксані половину — це чесно і благородно, — твердила вона чергового разу.

— Гаразд, мамо, а що з вашим домом, де ви живете з татом і Оксаною? Кому він дістанеться? — запитала я.

— Це Оксанина частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.

— Чому не порівну? — обурилася я.

— Бо в тебе вже є дім! — відповіла вона.

— Це не мій дім, він — Тарасів! А що дістанеться мені? — я намагалася достукатися до неї.

— Чого тобі не вистачає? Дім є, діти ростуть, свекруха допомагає. Ще щось треба? — її слова різали, як ніж.

— Але ж це все не ваша заслуга! Дім — від Тараса, з дітьми допомагає Людмила Іванівна. А ви? Ти хоч раз посиділа з Данилом або Мар’янкою? Все робила свекруха, навіть звільнилася заради нас! — я не стримувала емоцій.

— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.

— І Оксану виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете забЯ зітхнула глибоко, усвідомлюючи, що ця розмова так само безперспективна, як намагатися заварити чай холодною водою.