Минуле, що оживає: шлях до родинного затишку

Тіні минулого: подорож до родинного тепла

Тарас з Оленою готувалися до поїздки до її батьків у невеличке містечко над Дніпром. Тарас був похмурий, у його рухах відчувалося напруження, а в очах — німа туга. Їхній шестирічний син Ярик бігав по квартирі, розпещений радістю від майбутньої подорожі потягом. Нарешті, після довгої дороги, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря було насичене запахом річки та сосон. Батьки Олени вже чекали на них. «Ви з дороги, напевно, втомилися й голодні, — промовила мати Олени, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім підете гуляти містом!» — «Наталівно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Тарас, кинувши швидкий погляд на дружину. — Ярик незабаром ляже спати». Наталівна здивовано підняла брови. «Та ми з онуком посидимо! Хіба це проблема?» — заперечила вона, не розуміючи, чому зять так напружений. Тарас насупився, а Олена легенько стиснула його руку, намагаючись згладити ситуацію.

Тиждень тому Олені подзвонила мати. «Приїжджайте до нас на наступному тижні, — благала вона. — Ми так сумуємо за вами та за Яриком!» Тарас, почувши це, одразу похмурів. «Я нікуди не хочу їхати!» — відрізав він, відводячи погляд. Олена, приголомшена його реакцією, сіла поруч і заглянула йому в очі. «Тарас, що з тобою? У нас відпустка, хіба ми не можемо відвідати моїх батьків? Вони бачили Ярика лише раз — на нашому весіллі! Хіба це справедливо?» Тарас важко зітхнув. Він знав, що дружина мала рацію, але поїздка до її рідних викликала в ньому глухий спротив. Його власні батьки, які жили недалеко, вже встигли його втомити своїми настановами. «Олено, це обов’язково? Може, поїдемо наступного року?» — пробурчав він. Олена рішуче похитала головою. «Так, обов’язково! Потяг у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що трапилося?» — «Нічого», — буркнув Тарас, відвертаючись до вікна. «На тиждень, — додала Олена, намагаючись пом’якшити його настрій. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати речі, дорога далека». Тарас лише зітхнув, занурюючись у свої думки.

Батьки Тараса були суворими людьми. Мати постійно контролювала його, навіть тепер, коли він давно одружений і виховує сина. Вона втручалася в його життя, вказуючи, як жити і виховувати Ярика. Батько, Степан Іванович, був не кращим — його девізом було: «Будь завжди першим!» Ще в школі, якщо Тарас приносив оцінку нижче «12», вдома його чекала година бесіди про те, що «такими темпами він нічого не досягне». Покарання у вигляді заборони на прогулянки чи конфіскації комп’ютера були звичною справою. Ці нескінченні повчання зруйнували будь-яку близькість із батьками. Навіть зараз Тарас неохоче їздив до них у гості і ніколи не дзвонив першим.

Він думав, що у всіх так: батьки — це ті, кого доводиться терпіти. Але в Олені він помічав інше. Вона могла годинами базікати з матір’ю, ділячись радощами й турботами, розповідаючи про Ярика. Тарас вважав це просто звичкою, яка скоро пройде. Він ніколи не розпитував про її батьків, обмежуючись сухим «передай вітання». «Тарас, як я рада, що ми їдемо до них! — сказала Олена того ж вечора, сяючи від щастя. — Я так сумувала!» Тарас лише знизав плечима. Сам він був би щасливий поїхати подалі від своїх батьків. «Дивна ти, — кинув він. — Я би своїх років десять не бачив!»

Олена зі співчуттям подивилася на чоловіка. Вона знала його батьків і не могла сказати, що вони їй подобалися. Їй було важко у їхньому домі, де свекор знову лаяв Тараса чи Ярика, а свекруха командувала всіма. Олена розуміла почуття чоловіка, але її батьки були зовсім іншими. «Тарас, не ображайся, але мої тато й мама не такі, як твої, — м’яко сказала вона. — Вони мене люблять». Тарас скривився. «Так-так, мої теж так казали, коли я був маленьким, — проворчав він, повторюючи слова батька: — «Ми все робимо для твого блага, ми тебе любимо». Тільки любові там не було й краплі». Олена обняла чоловіка, заспокійливо погладивши по плечу, але промовчала, розуміючи, що зараз він не готовий її почути.

Дні промайнули швидко. Олена збирала речі, передчуючи зустріч із рідними. Тарас ходив похмурий, а Ярик, заражений маминою енергією, бігав по домові, мріючи про потяг. Нарешті, вони вийшли з вагону на вокзалі. «Треба взяти таксі», — стурбовано сказав Тарас, тримаючи сумки. «Навіщо? Нас тато зустріне!» — здивувалася Олена. Тарас стиснув губи.

«Тато! Ось він, ідемо!» — Олена радісно помахала рукою чоловікові, який пробирався до них крізь натовп. Незабаром вони обіймалися, а потім Ігор Васильович міцно потиснув Тарасу руку й присіНарешті Тарас усміхнувся, відчуваючи, як його серце наповнюється теплом, якого так довго бракувало.