Повернення з минулого: зрада та прощення

Щоденник: Повернення з минулого – зрада та прощення

Я складала речі у валізи, готуючись до переїзду до коханого чоловіка, коли різкий стук у двері змінив усе. На порозі стояв мій колишній чоловік, Богдан – людина, яка роки тому покинула мене заради іншої, розбивши моє серце. Його поява, ніби привид з минулого, розкрила старі рани, які, як мені здавалося, давно загоїлись. Він прийшов із пропозицією, що перевернула моє життя.

Я стояла посеред напівзапакованих коробок у своїй квартирі у затишному містечку над Дніпром. Кожна коробка була частиною минулого, яке я оставляла позаду. Мої думки були про Івана – чоловіка, який допомагав мені зібрати себе по шматочках після вчинку Богдана. Він не був іdealним, але був міцним, як дуб, і я знала – на нього можна покластися. Стук у двері вирвав мене з думок. Він був наполегливим, немов тривожний дзвінок. Я нікого не чекала, тим більше його.

Відчинивши двері, я завмерла. «Богдане?» Переді мною стояв він – зі зморшками на обличчі та сумом в очах, які колись були такими рідними. «Оленко, – почав він, голос тремтів. – Можна увійти?» Першим поривом було захлопнути двері. Ця людина зруйнувала моє життя. Та, супротив власного розуму, я відступила, впускаючи його в дім, який збиралася покинути.

Богдан увійшов, озирнувся, зупинивши погляд на коробках. «Ти переїжджаєш?» – запитав він, хоча відповідь була очевидною. «Так, до свого чоловіка, Івана. Чого тобі треба, Богдане?» Згадка про іншого чоловіка змусила його зморщитись, але він швидко приховав це під слабкою посмішкою. «Це… добре. Радий, що ти знайшла когось.» Між нами повисла важка тиша, немов перед грозивою хмарою.

«Оленко, – нарешті промовив він, – я б не прийшов, якби не був змушений. Знаю, що не заслуговую просити тебе ні про що після того, що зробив, але… мені потрібна твоя допомога.» Я схрестила руки, готуючись до найгіршого. «Яка допомога?» Він завагався, а потім випалив: «Жінка, заради якої я тебе покинув… померла два тижні тому. У мене залишилася донька, Оленко. Її звуть Марійка. Вона – все, що в мене є, але я не справляюся сам. Мені потрібна ти.»

Чоловік, який зламав мені серце, тепер просив допомогти виховувати його дитину. Жорстока іронія обпалила мене. «Чому я, Богдане? Чому саме я?» – «Бо я тебе знаю, – відповів він, у голосі відчувався розпач. – У тебе добра душа. Я не знаю нікого іншого, хто б впорався.» Підлога ніби похитнулась під ногами. Роками я збирала себе докупи, і ось – одним стуком у двері, Богдан знову все руйнував. Але тепер справа була не лише в мені. Десь у цій історії була маленька дівчинка, невинна у батькових помилках. «Не знаю, чи зможу, Богдане, – прошепотіла я. – Але подумаю.» – «Дякую, Оленко. Це все, про що я прошу,» – сказав він, і в його очах блиснула іскорка надії.

Коли він пішов, я зрозуміла – моє життя вже ніколи не буде колишнім. Через кілька днів ми зустрілися в маленькій кав’ярні на околиці міста. Я нервово м’яла серветку, чекаючи біля вікна. Коли Богдан увійшов, тримаючи за руку маленьку дівчинку з великими ясними очима, моє серце сколотнулось. «Оленко, – тихо сказав він, посадивши дитину напроти мене. – Це Марійка.» Я посміхнулась: «Привіт, Марійко. Ти справжня принцеса у цій сукні.» Дівчинка несміливо кивнула, притиснувши до грудей свою ляльку.

Поки Богдан розповідав, як йому важко самому, мої думки кружляли навколо Марійки. Вона була такою крихкою, такою чистою, і щось у ній торкнулося мого серця. А потім він сказав те, що мене приголомшило: «Це може бути наш другий шанс, Оленко. Шанс відновити те, що ми втратили.» Я не встигла відповісти – він обережно передав мені Марійку. Коли вона притулилася до мене, я відчула тепло, яке розлилося у грудях, і зв’язок, який не могла пояснити. «Мені потрібен час,» – пробурмотіла я, намагаючись зібрати думки.

Пізніше я подзвонила Іванові. Мій голос тремтів, коли я сказала, що мені потрібен час. Але глибоко всередині я боялася – чи не втратила його вже назавжди? Наступні дні були вихром емоцій. Я проводила час із Марійкою, гралася з нею, гуляла в парку. Вона прив’язувалася до мене, а я – до неї. Але чим глибше я занурювалася у її світ, тим сильніше відчувала – щось не так.

Однієї ночі, коли Богдана не було вдома, я опинилася біля дверей його кабінету. Невідоме відчуття підштовхнуло мене заглянути всередину. Відкривши шухляду стола, я знайшла документи, які все змінили. Богдан шукав не просто матір для Марійки. Йшлося про спадщину, пов’язану з опікою, яку він міг отримати, лише маючи партнера. Він використовував мене заради власного майбутнього.

Коли він повернувся, я дивилася йому прямо в очі і сказала: “Ти знову обдурив мене, але цього разу я не дам тобі зламати моє життя.”