Connect with us

З життя

Тепер діти дзвонять щодня, але я відчуваю: справа не в турботі, а у спадщині

Published

on

Ганна Миколаївна стояла біля вікна, задумливо спостерігаючи за сивим зимовим подвір’ям. У її хаті було тихо, лише годинникові стрілки повільно відмірювали хвилини. Вона давно на пенсії, а думки все частіше зверталися до її дорослих дітей — двох дочок та сина. Сьогодні в неї день народження. Чи прийдуть вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Хоч, признатися, Ганна Миколаївна вже давно не вірила в чудеса.

“Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік покинув мене саму з трьома малими дітьми, — гірко згадувала вона. — Він не хотів брати відповідальність: втомлювався від дитячого плачу, від вічного неробства та браку грошей. Мені було всього тридцять, старші щойно пішли до школи, а молодший ще носив підгузки. Треба було годувати, одягати, вчити…”

Тоді Ганна Миколаївна не зламалася. Працювала ким доведеться: і прибиральницею, і продавчинею, і нянею. Лише б витягнути дітей. На власне життя часу не лишалося зовсім. Вона мріяла лише про одну річ — аби в дітей усе було, щоб вони не почували себе гіршими за інших.

Тільки тепер, озираючись назад, вона розуміла, що, мабуть, даремно ставила гроші понад звичайну людську теплоти. Дітям потрібні були не лише їжа й одяг, а й мати поруч — з казкою в руках, з ласкавим словом на вустах.

Підтримки в той важкий час Ганна Миколаївна не мала нізвідки. Чоловік пішов легко, ніби викреслив сім’ю зі свого життя. “Це був його вибір, — думала вона тепер без образи. — І я його не засуджую. У кожного своя дорога”.

Діти виросли, розлетілися по своїх гніздах. Кожен зайнявся власним життям, обзавівся родиною. Вона залишилася сама. Пенсія скромна, але Ганна Миколаївна все життя відкладала “на чорний день” — для дітей. Збирала на весілля, на хати, на майбутнє онуків…

Але тепер, через роки, вона залишилася з забезпеченою квартирою, заощадженнями — і порожнечею в душі. Нікому навіть слова сказати.

Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати “швидку”. Ганну Миколаївну госпіталізували, а через кілька днів лікарі поставили діагноз, який обрушив на неї цілу лавину страху: хвороба серйозна, прогнози — невтішні.

Медики повідомили її рідних. І ось сталося диво: всі троє дітей примчали до лікарні майже одночасно.

Сусідка по палаті навіть позаздрила:

— Як же вам пощастило! Такі турботливі діти, ні на крок від вас не відходять…

Ганна Миколаївна лише гірко усміхнулася у відповідь. Вона занадто добре знала своїх дітей, щоб обманювати себе.

Після виписки почалися щоденні дзвінки.

— Мамо, як ти почуваєшся?
— Мам, тобі щось потрібно?
— Мама, ти не думала скласти заповіт, щоб уникнути непорозумінь згодом?

Все виглядало як турбота, але в словах відчувалася холодна натягнутість. Не було там справжньої тривоги, яку не зіграєш. Ганна Миколаївна відчувала: справа тут не в любові, не в тузі по матері. Справа в грошах. У її двокімнатній хаті в центрі міста. У її ощадках, які вона все життя збирала для них.

Її серце розривалося: невже все звелося до цього?

Останніми днями Ганна Миколаївна багато думала. Так багато, як ніколи за останні роки. Вона дивилася на темні вікна сусідніх будинків і розуміла — її старість пройшла не так, як їй мріялося. Вона уявляла, як сидітиме біля груби, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А в реальності поруч лише порожнеча й дзвінки за розкладом, наповнені прихованою жадібністю.

Вона все частіше запитувала себе: чи варто зовсім залишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?

З’явилася думка, дика й страшна для неї самої: передати заощадження благодійному фонду. А хату, можливо, заповісти сусідці Марії Степанівні — тій самій, яка роками заходила до неї по вечорах, приносила продукти, витирала пил, питала: “Як здоров’я, Ганночко?” — без підтексту, без розрахунку.

Рішення ще не було остаточним. Але в серці Ганни Миколаївни вже дозріває усвідомлення: любов не купиш ні подарунками, ні хатГанна Миколаївна глибоко зітхнула і вирішила — краще віддати своє добро тим, хто справді вартий тепла, а не тим, хто чекає лише на її останній день.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 3 =

Також цікаво:

З життя4 хвилини ago

The Child Who Wouldn’t Speak… Until She Came Along

The Child No One Could Make Speak… Until She Came Along Lillian’s mother had been poorly for years. Every day...

З життя4 хвилини ago

The Lonely Cleaning Lady Found a Phone in the Park – What She Saw When She Turned It On Left Her Stunned

The solitary street sweeper found a phone in the park. Switching it on, she stood frozen for a long time....

З життя1 годину ago

The Child Who Wouldn’t Speak… Until She Came Along

**The Child Who Would Not Speak Until She Came** Margarets mother had long been ill. Each day was a struggleyet...

З життя2 години ago

On Our Golden Wedding Anniversary, My Husband Confessed He’s Loved Another Woman His Entire Life

On the day of our golden wedding anniversary, my husband confessed he’d loved another woman his whole life. “Not that...

З життя2 години ago

Romeo, my dear Romeo, we have twins!” Tanya sobbed into the phone. “They’re so tiny, just 5.5 pounds each, but perfectly healthy—everything’s wonderful!

“Rom, darling, it’s twins!” sobbed Tanya down the phone. “Theyre so tiny, just 5.5 pounds each, but theyre healthyeverythings fine!”...

З життя3 години ago

Ignat, Hurt by His Mother’s Behavior, Decided to Move Out and Live on His Own

Ignatius, wounded by his mothers behaviour, resolved to live apart from her. “You dont respect me at all!” The lingering...

З життя3 години ago

If the baby looks like my ex, I’ll refuse … I’ll give it life and then walk away!” – Lera muttered in a hollow voice

**Diary Entry 12th November 1989** *”If the baby looks like him, Ill give it up I swear, Ill give it...

З життя3 години ago

– If the baby looks like my ex, I’ll refuse … I’ll give it life and refuse! – Laura said in a hollow voice

“If the baby looks like him… I’ll refuse it. I’ll give it life and refuse it!” Lacey murmured in a...