З життя
Подарунок пізнього часу і сімейний шторм

Пізній дар і родинна гроза
У невеличкому містечку над Дніпром розігралася родинна драма, що розірвала зв’язок між матір’ю та сином. Олена Іванівна, жінка похилого віку, зіткнулася з нерозумінням і гнівом близьких, коли зважилася на крок, який здався неймовірним. Її несподівана вагітність у 44 роки стала не лише випробуванням для неї, а й причиною розриву з сином, чия реакція розбила їй серце. Тепер, колихиваючи немовля, вона запитує себе: чи можна відновити родину, коли любов переплелася з образами й зрадою?
“Олено Іванівно! — гукала Марія на всю хату. — Я сто разів казала: ложки — у правий ящик, виделки — у лівий!” Олена, розгублено стоячи біля столу, пробурмотіла: “Пробач, Марусю, я не спеціально, просто не подумала. Хіба це так важливо?” Марія спалахнула: “Це мій дім, і я хочу, щоб усе було по-моєму!” Голос їй тремтів від злості, а очі блищали, ніби блискавки. Олена подивилася на невістку зі здивуванням і болем. “Маруся, що сталося? Якщо ти сердишся, що я приїхала, не хвилюйся, я лише на кілька днів”, — тихо промовила вона, але Марія лише відвернулася.
Олена завжди добре ладнала з невісткою. Коли син, Микола, привів Марію додому, Олена одразу втямила її. Дівчина з сусіднього села була простою, доброю, з щирою посмішкою. Вони познайомилися в університеті: Микола вчився на інженера, Марія — на бухгалтера. Олена пишалася сином — розумним, наполегливим, він із третього курсу підробляв на місцевій фабриці, а після закінчення вирішив лишитися в місті. Батьки підтримали його, купивши невелику хатинку. Незабаром Микола й Марія почали жити разом, а згодом і одружилися. Тепер вони працювали, будували своє життя, і Олена намагалася не втручатися, лише час від часу навідувалася. Їхні теплі зустрічі в селі, де Марія щиро частувала її паляничками, здалися тепер далекими спогадами.
Але цього разу Марія була іншою — дратівливою, гострою. Олена не розуміла, що трапилося. Коли невістка трохи заспокоїлася, вона наважилася запитати: “Маруся, що тебе так засмутило? Ви з Колєю посварилися?” Марія опустила очі: “Пробачте, Олено Іванівно, я сорвалась. У мене знову негативний тест. Я так хочу дитину, а нічого не виходить… Коля мріє про сина, а раптом він піде до іншої? Я його так люблю!” Голос їй затремтів, і сльози покотилися по щоках. Олена обняла невістку, намагаючись втішити: “Ви разом лише три роки, Марусю. Усе буде, ще час не настав.”
Але слова Марії змусили Олену завагатися. Їй стало ніяково розповідати про причину свого приїзду. У 44 роки вона дізналася, що вагітна — новина, яка перевернула її світ. Чоловік, Василь, був на сьомому небі, а вона сама метушилася між страхом і надією. У такому віці народжувати? Люди сміятимуться, подумають, що вона з’їхала з глузду. Вона чекала онуків, а не нової дитини! Олена приїхала до міста на обстеження, щоб переконатися, що все гаразд, але горе Марії зробило її таємницю ще важчою. Як розповісти про свою радість, коли невістка ридає через власний біль?
Олена все ж наважилася: “Марусю, діти — це Божий дар. Ми з Васлею разом із школи. У 17 я дізналася, що стану мамою Колі. Наші батьки були проти, але ми одружилися й прожили 26 років. Було різне, але нас тримала любов. Коли Коля поїхав навчатися, ми з Васлею залишилися самі, і я думала, що тепер поживемо для себе. Але він… почав гуляти. Я дізналася від його колеги, хотіла розлучитися, аж тут з’ясувалося, що я вагітна. Вася кинув свою пасію, знову став уважним, як у молодості. Тепер я дивлюся на материнство інакше — не як у 17, коли ми самі були дітьми. У вас із Колею ще будуть діточки, просто потерпіть.” Марія дивилася на неї з широко розплющеними очима: “Ви будете народжувати?” — “А як інакше? Це Божа воля”, — відповіла Олена.
Після обстежень Олена повернулася додому, але ввечері їй подзвонив Микола. Його голос тремтів від люті: “Мамо, ти при своєму? Народжувати в такому віці?!” Олена оніміла. Вона не очікувала, що син, її гордість, так люто засуджуватиме її. “Колю, це наше з татом життя”, — намагалася вона пояснити, але він кинув слухавку. Олена заплакала, відчуваючи, як серце стискається від болю. Пізніше вона дізналася, що це Марія налаштувала сина, виливши на неї відро злості й насмішок.
Микола перестав спілкуватися з батьками. Олена й Василь були поглинені турботами про новонародженого сина, але образа на старшого сина лежала тінню на серці. Вони вже втратили надію на примирення, коли одного дня Микола не приїхав до них. Він стояв на порозі, похиливши голову: “Мамо, тату, пробачте. Я був неправий, що образив вас.” Він розповів, що подав на розлучення з Марією. “Я побачив її справжнє обличчя, — зізнався він. — Вона мріє про дитину, але це неАле тепер, коли він дивився на маленького братика, в його серці з’явилася нова надія.
