Моя сестра хоче оселитися у нас, а чоловік категорично проти: опинилася між двох вогнів

Мене звати Оксана. Зараз я опиняюсь між двох вогнищ: ризикую посваритися або з рідною сестрою, або з коханим чоловіком. Серце болить, а розум мовчить – ніяк не підкаже правильного рішення.

Моя старша сестра Марія завжди ставилася до мене неоднозначно. На три роки старша, вона з дитинства ревнувала мене до батьків. Їй здавалося, що мені купують більше ляльок, солодощів, одягу. Хоча насправді мама з татом любили нас однаково. Просто я завжди більше раділа дрібницям, а вона сприймала їх як належне.

Пам’ятаю, як Марічка забирала в мене іграшки лише для того, щоб довести мене до сліз, а не щоб гратися. І з роками її ставлення не змінилося.

Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка Тараса, Марія стала ще холоднішою. Потайки вона нашіптувала батькам, що мій шлюб довго не протримається. Мені тоді було 22, Тарасові – 24. А Марічці – вже 25, і в неї навіть намітки на стосунки не було.

Після весілля ми з Тарасом оселилися у його мами. Та незабаром свекруха вийшла заміж за іноземця та виїхала за кордон, залишивши нам у спадок свою двокімнатну квартиру у Львові.

А через пару років помер дідусь Тараса й заповів йому свою двокімнатну квартиру в іншому районі міста. Так у нас опинилося відразу два житла.

Ми вирішили одну квартиру здавати, а отримані гривні відкладати на навчання сина Івана. Йому зараз 12, і ми розуміємо, як швидко летить час.

А Марія, ніби женучись за мною, незабаром після мого весілля поспіхом вийшла заміж за першого-ліпшого – за Олександра. Чоловіка лінивого, безвідповідального, який лише перебивається випадковими заробітками. Але сестра народила йому трьох дітей. Вони вчетверо тіснилися у крихітній «однушці», купленій на материнський капітал та скромну допомогу батьків.

Мені завжди було шкода небожів: погано одягнені, голодні, постійно хворі. Батьки намагалися допомагати Марії грошима, але їхні можливості обмежені – пенсії великими не бувають.

Ми з Тарасом довго приховували від сестри, що здаємо квартиру. Майже півтора року вдавалося тримати це в таємниці. Та зрештою Марія дізналася.

І ось одного разу вона прийшла до мене з чіткою вимогою:

– Оксано, ну ти ж розумієш! – ледве не плакала сестра. – Ви здаєте квартиру, а ми тут, як оселедці в бочці! Поруч із вашою квартирою чудова школа мистецтв, наша Оленка мріє танцювати, а Мишко хоче вчитися музиці! Ну допоможи! ПустТерпляче дивлячись на неї, я відчула, як у грудях стискається жменя розпачу – адже будь-який мій вибір обернеться втратою.